Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Інґрід відповідала:

Діти так розбавилися, що й не помітили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн міцніше притулив до себе сестричку і, як не дивно, не впав зі стільця. Батько мовчки відвернувся. Минуло з півгодини, а він і далі мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадіти, але не смів вірити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допоміг йому роздягнутися до сну; його навіть знову почало лихоманити від ляку. Натомість батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоці. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востаннє. Йому стало тепло й затишно на серці та в усьому тілі, страх миттю розтанув, як крига на сонці. Сам не тямив, як дістався ліжка, а що свою радість не міг вихлюпнути співом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шість разів з початку до кінця і шість разів з кінця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому світі немає для нього людини, дорожчої за батька.

Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотів закричати, але не зміг.

Розплющивши очі, він зрозумів, на своє превелике полегшення, що все йому тільки наснилося, і ще зрозумів, що покара таки чекає, але іншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподіватися, коли батько міряв кроками кімнату. Кремезний, невисокого зросту чоловік раз у раз зиркав з-під кошлатих брів на Аслака; той, певно, теж відчував, що ось-ось гримне грім. Наймит сидів на днищі великої бочки, то баламкаючи в повітрі ногами, то підгинаючи їх під себе. Сидів, запхавши, як завжди, руки до кишень і зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-під дашка. Наймит ще більше заламував свої завжди скривлені вуста і, нахиливши трохи набік голову, косував на Семуна поглядом з-під напівзаплющених повік.

– Та-ак, вашому хлопцеві таки бракує клепки, – мовив він. – Та гірше те, що коня вашого наполохав троль…

Семун зупинився посеред хати.

– Ах ти ж бісове поріддя! – гаркнув господар так, аж стіни здригнулися, Аслак ще більше приплющив очі.

Семун знову заходився міряти кроками хату. Аслак якийсь час сидів тихо, а тоді озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу:

– Правду кажу, вашому коневі пороблено!

– Аякже, пороблено! – Семун навіть кроку не сповільнив. – Та кінь лісу боїться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер поміж дерева й волоком не затягнеш!

Аслак якийсь час мовчки слухав, а тоді знову своєї почав гнути:

– О, віра – то велика сила! Вірте собі як хочете, але дуже сумніваюся, що це допоможе коневі одужати.

Про всяке Аслак відсунувся трохи далі й затулив обличчя рукою.

Семун й справді підступив до нього, тихо, але грізно сказав:

– Ти, мерзото, ти…

– Семуне! – почувся від печі застережливий голос Інґебйорґ, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач.

Спершу затихло дитинча, а тоді й Семун вмовк, лише підніс свого доволі маленького, як на кремезну постать, кулака Аслакові до носа і, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпік наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидів блідий мов полотно, та все ж посміювався тією половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; інший бік, обернений до Семуна, ніби заціпенів.

– Господи, дай нам терпіння! – озвався він за хвильку, миттю наставивши ліктя, як для захисту.

Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка під Аслаком задвигтіла, і рикнув на весь голос:

– Не смій згадувати ім’я Господнє надаремно, ти, лайдаку!

Інґебйорґ з немовлям підвелася, перехопила руку чоловіка. Він не глянув на неї, однак руку опустив. Жінка знову сіла, а Семун заходив по хаті. Ніхто й словом не озивався.

Минуло ще трохи часу, і Аслак знову завівся:

– Ага, для Всевишнього у Ґранлієні роботи – непочатий край!

– Семуне, Семуне! – зашепотіла Інґебйорґ.

Але чоловік її вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в обороні, іншою вчепився за комір, підняв у повітрі й так гримнув ним у зачинені двері, аж тріски посипалися, і Аслак вилетів у сіни. І Інґебйорґ, і Турбйорн, і всі діти здійняли галас, благаючи батька не чіпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втікай. Семун кинувся услід, навіть дверей добре не зачинив за собою, а відкинувши уламки набік, знову схопив наймита, виніс його з сіней на подвір’я і з розмаху гепнув ним додолу. Помітивши, що там, де впав Аслак, забагато снігу, аби той міг потовкти собі боки, Семун став йому коліном на груди й заїхав кулаком в обличчя, а тоді втретє підняв хлопця у повітря, відволік на тверде, як вовк волочить роздертого пса, і, притиснувши коліном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скінчилося, якби до чоловіка не кинулася жінка з немовлям на руках.