Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Перебуваючи цілими днями при батькові й не відважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сіно, йому таки вихопилося з уст:

– Чому на Сульбакені сіно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке?

– Бо у них більше сонця, ніж у нас…

Тоді хлопчик вперше помітив, що сонячна розкіш, у якій купався Сульбакен і якою він так тішився, призначалася іншим, а не йому. Відтоді він частіше позирав на Сонячне узвишшя.

– Не сиди склавши руки і не витріщайся, – штурхав його батько. – Тут і малому, і великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота.

Коли Турбйорнові виповнилося сім чи вісім років, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак і, незважаючи на свій юний вік, встиг набачитися світу. Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторі, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидів за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом відчинив ногою двері, і до хати з величезним оберемком дров увійшов наймит. Він гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетілися навсібіч, й застрибав, струшуючи з себе сніг. Підстрибуючи, Аслак примовляв:

– Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу.

Батька не було в хаті, мати мовчки змела з долівки сніг і винесла за поріг.

– На що витріщився? – запитав Аслак у Турбйорна.

– Ні на що, – злякано відповів той.

– Бачив півня на останній сторінці своєї книжки?

– Так.

– А бачив, як до нього курки злітаються, лишень згорнеш книжку?

– Ні.

– То подививсь!

Малий слухняно зробив як велено.

– Ото телепень! – буркнув наймит.

Та від тієї миті ніхто не мав такої влади над Турбйорном, як Аслак.

– Нічого ти не знаєш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не відходив від наймита ні на крок.

– Знаю, геть усе аж до четвертої глави, – заперечив Турбйорн.

– Пхе! Ти ж навіть не знаєш про троля, який протанцював з дівчиною до сходу сонця, а тоді луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока.

Ще ніколи в житті Турбйорнові не доводилося чути стільки мудрості нараз.

– А де це було? – поцікавився він.

– Як це – де? Звісно, на Сульбакені…

Турбйорн аж очі вибалушив.

– А чув про чоловіка, який продався чортові за пару старих чобіт?

Від зачудування хлопцеві мову відняло.

– Гадаєш собі, де це було? Ге… Теж на Сульбакені. Бач, он там, унизу, де потічок тече… Ой лишенько, погані справи з твоєю християнською наукою, – вів Аслак далі. – Про Карі Луб’яну Спідницю теж, мабуть, не чув?

Ні, нічого такого він не чув. Хоч як швидко працював Аслак, рот йому не замикався. Наймит розповідав і про Карі Луб’яну Спідницю, і про млинок, що меле сіль на дні морському, і про чорта в дерев’яних шкарбанах, і про троля, якому защемило бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, які повищипували волосся на ногах у Пера Мисливця, а той спав і ніяк не міг прокинутися, – усе те відбувалося на Сульбакені.

– Що це, на Бога, діється з хлопцем? – стривожилася наступного дня матір. – Від самого світання клячить на лаві й не зводить очей з Сульбакена…

– Так, нині він зайнятий, – мовив батько, який собі при неділі вилежувався відпочиваючи.

– Люди кажуть, ніби він посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак і додав: – Та люди багато чого базікають…

Турбйорн не розумів до пуття, про що мова, однак почервонів мов буряк. Коли Аслак покепкував з його ніяковості, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехізис і заходився читати.

– Ага, втішайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобі Сюньове як своїх вух…

Минуло кілька днів. Турбйорн, гадаючи, що недільна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матері:

– Хто така Сюньове Сульбакен?

– Маленька дівчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.

– І вона має луб’яну спідницю?

Мама вражено глянула на сина.

– Що це ти вигадав?

Турбйорн відчув, що бовкнув дурницю, і замовк.

– Гарнішої дитини ще світ не бачив, – додала матір. – Такою вродою обдарував її Господь за ніжну й ласкаву вдачу та за старанність до науки.

Так Турбйорнові вдалося вивідати дещо про Сюньове Сульбакен.

Одного дня Семун працював у полі з Аслаком, а повернувшись увечері додому, сказав синові:

– Щоб я тебе більше не бачив з тим наймитом!

А що Турбйорн на його слова й вухом не повів, за якийсь час додав:

– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!

Відтоді хлопчик терся біля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синові березової каші й замкнув у хаті. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.