Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

– Я пожену! – сказав Турбйорн.

– Ні, тато сам хотів…

– Он як! – буркнув Турбйорн і замовк.

– Він питав сьогодні про тебе, – знову озвалася

Інґрід.

– Справді?

Турбйорн відрізав ножиком гіллячку й заходився зістругувати з неї кору.

– Ти мав би частіше розмовляти з батьком, – докірливо мовила сестра. – Він тебе дуже любить…

– Може, й твоя правда.

– Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.

– Зате й слова від нього не дочекаєшся, коли я є… – У тому твоя вина.

– Може, й так…

– Не кажи так, Турбйорне! – Інґрід посмутніла. – Сам знаєш, у чому причина.

– То в чому?

– Я тобі маю про це розповідати?

– Та байдуже… Ти знаєш, що я знаю…

– Звісно: надто багато розмахуєш кулаками, а батько цього не любить.

– Ага, досі ще мене за ручку б тримав!

– Коли в бійку встряєш…

– То хай собі безкарно говорять селом, що на язик спливе?

– Ні, але ж можна й поступитися, не завжди піритися півнем! Он батько завжди так робив і став поважаним чоловіком.

– Може, його не так діймали за живе…

Інґрід трохи помовчала, а тоді, оглянувшись, повела далі:

– Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твої недруги!

– Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Ґранлієн!

Хлопець обстругав з гіллячки кору і розрізав її навпіл. Інґрід сиділа коло брата, довго дивилася на нього, а тоді нерішуче запитала:

– Підеш у неділю до Нургауґа?

– Піду.

Дівчина знову замовкла, потім, не дивлячись на брата, озвалася знову:

– Знаєш, що він приїхав до сестри на весілля?

– Знаю.

Інґрід підвела погляд.

– Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зітхнула вона.

– Гадаєш, це дає тепер йому більше права ставати між мною та іншими?

– Він не стає… Принаймні не більше, ніж цього хоче та, інша.

– Ніхто не знає, чого хочуть інші …

– Ти знаєш!

– Сама вона про це нічого не каже…

– Як можеш так казати! – скрикнула Інґрід, несхвально глянувши на брата, підвелася, озирнулась.

Турбйорн викинув свою гіллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри.

– Послухай, мені часом це так набридає. Поголос йде не лише про мене, її теж зачіпає, бо все відбувається ніби потай. Хоча яка там потайність, я ж навіть на Сульбакені не буваю! Вона каже, що її батьки мене й бачити не хочуть. Мені заказано до неї ходити, як інші хлопці ходять до своїх дівчат, бо вона – свята! Отак!

– Турбйорне! – занепокоєно гукнула його сестра, але він наче й не чув.

– Батько й словом не бажає заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоєю. Плітки, лише плітки! А з іншого боку, нічого взамін за ту муку! Я навіть не знаю, чи й справді вона…

Інґрід кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад. Хащі знову розгорнула чиясь рука, із заросляку з’явилася висока струнка дівчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове.

– Добрий вечір! – привіталася вона.

Інґрід глянула на Турбйорна, ніби хотіла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн відповів їй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Ніхто не дивився на Сюньове.

– Може, дозволите примоститися біля вас на хвильку? Я так набігалася за день… – озвалася дівчина й сіла в траву.

Турбйорн зиркнув на те місце, де вона сідала, ніби хотів переконатися, чи не росяна там трава. Інґрід задивилася униз, ніби до чогось приглядалася у Ґранлієні.

– Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса відв’язалася і забрела в поле на свіжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпіти! Найвища пора виганяти худобу в гори!

Інґрід чимдуж побігла униз схилом, навіть не попрощалася. Сюньове також підхопилася на рівні ноги.

– Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн.

– Мені час… – відповіла Сюньове, однак не рушила з місця.

– Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не підводячи на неї очей.

– Іншим разом, – ледь чутно злетіло з її уст.

– Іншого разу можна ще довго чекати…

Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився їй просто у вічі. Минуло доволі часу, перш ніж вони знову заговорили.

– Сідай, – запропонував хлопець трохи ніяково.

– Ні… – похитала головою Сюньове й далі стояла. Турбйорн відчув, як у ньому здіймається спротив, та раптом вона зробила щось зовсім несподіване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очі й запитала, усміхнувшись:

– Ти сердишся на мене? – В її очах бриніли сльози.

– Ні, не серджуся, – відповів Турбйорн, почервонівши по самі вуха.