Бйорнстьєрне Бйорнсон - Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Він простягнув руку, однак Сюньове того не помітила, бо сльози застилали їй зір. Рука опала.

– То ти все чула? – спромігся він урешті на слово.

– Чула, – Сюньове глянула на нього й засміялася, а сльози зацебеніли ще рясніше.

Турбйорн геть розгубився, не знав, що діяти і що казати.

– Може, я був надто різким… – зірвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове відвела очі й повернулася боком.

– Не тобі судити про те, чого не знаєш, – озвалася вона здушеним голосом, від якого Турбйорнові похололо на серці. Він почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:

– Вибач мені, будь ласка.

Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити її ридання було понад його сили, Турбйорн підійшов до дівчини, обійняв за стан, прихилився до її плеча.

– Чи ти також кохаєш мене, Сюньове?

– Так, – схлипнула вона.

– Але щасливою не почуваєшся?

Сюньове мовчала.

– Чому не бачу щастя у твоїх очах? – не відступався Турбйорн.

Дівчина заплакала ще гіркіше, поривалася вирватись з хлопцевих обіймів.

– Сюньове! – Турбйорн міцніше пригорнув її до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.

– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допоміг їй сісти у верес і сам сів поруч.

Дівчина витерла очі, спробувала усміхнутися, але намарно. Турбйорн взяв її за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:

– Чому мені невільно приходити на Сульбакен, кохана?

Сюньове мовчала.

– Ти ніколи не просила про це батьків?

Знову мовчання.

– Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи її за руку ближче до себе.

– Я не сміла… – ледве чутно відповіла дівчина.

Турбйорн спохмурнів, схилився до колін, обхопивши голову руками.

– Так я ніколи не потраплю на Сульбакен…

Замість відповіді Сюньове мовчки смикала верес.

– Так… я, мабуть, чимало накоїв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливішою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тоді повів далі: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять літ минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохає мене… мала би…

Турбйорн замовк.

– Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаєш, як я… Навіть Інґрід не наважуюся розповісти… – Сюньове затремтіла від плачу, – … яку… муку… я терплю!

Турбйорн схопив Сюньове в обійми й щосили притиснув до себе.

– Поговори з батьками, – прошепотів він. – І все налагодиться, ось побачиш!

– Буде так, як ти хочеш.

– Я хочу? А ти?

Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками.

– Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усміхнутися крізь сльози.

– Хіба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, ніжно Турбйорн.

– О ні, ти не дослухаєшся до моїх слів! Добре знаєш, що може звести нас докупи, і нічого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навіть не уявляєш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але мені завжди доводиться чути про якісь твої непотребні витівки. І від кого? Від власних батьків!

Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Він так виразно уявив собі, як Сюньове тужить на Сульбакені, палко сподіваючись тієї миті, коли зможе припровадити його до своїх батьків, а він позбавляє її такої нагоди.

– Чому ти раніше не казала мені про це, Сюньове?

– Та як не казала!

– Мабуть, не так казала…

Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.

– Може, я не насмілювалася…

Те, що дівчина, можливо, боїться його, так схвилювало Турбйорна, що він уперше в житті поцілував її.

У Сюньове, спантеличеній поцілунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несміливо усміхалася, відводила очі, то знову дивилася на коханого і нарешті засміялася. Обоє мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на міцніший потиск. Урешті Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очі й личко від сліз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидів, задивившись на неї, думаючи свою думу: «Вона сором’язливіша за інших дівчат у долині й хоче, щоб до неї ставилися інакше, тож хай буде її воля…»

Він провів її до полонини – дорога була зовсім близька. Турбйорнові кортіло взяти її за руку, та щось найшло на нього, він навіть не наважувався торкнутися дівчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, він сказав:

– Тепер уже нескоро почуєш про мене лихі слова…