Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Я тричі його зрікся, одначе він простив мене й наказав пасти овець своїх.

– …тим паче, – закінчив Крисп, – що Вініцій августіан.

– Христос перемагав і більш тверді серця, – сказав Петро.

На те Павло з Тарса, що мовчав досі, приклав пальці до своїх грудей, вказуючи на себе, і сказав:

– Я той, хто переслідував і посилав на смерть слуг Христових. Я під час каменування Стефана [239]пильнував одяг тих, що його каменували, я хотів знищити істину по всій землі, де живуть люди, і, одначе, – мене призначив Господь, аби її по всій землі проповідував. І я проповідував її в Юдеї, в Греції, на островах і в цьому безбожному місті, де опинився вперше і як в'язень мешкав у ньому. А тепер, коли мене викликав Петро, мій зверхник, я вступлю в цей дім, аби схилити цю горду голову до ніг Христових і кинути зерно в цей кам'янистий ґрунт, який оживить Господь, аби дав щедрий урожай.

І підвівся. Криспові ж цей невисокий, згорблений чоловік видався в ту мить, ким і був насправді, – велетнем, який зрушує світ із його основ і оволодіває людьми та країнами.

Петроній – Вініцію:

«Змилуйся, carissime, не наслідуй у листах своїх ані лакедемонян, ані Юлія Цезаря. Коли б принаймні так, як він, міг написати: «Veni, vidi, vici!» [240]– зрозумів би ще твою лаконічність. Але твій лист значить у кінцевому підсумку: veni, vidi, fugi [241]; що ж, таке завершення справи суперечить твоїй натурі, та ще й був поранений і діялися з тобою речі надзвичайні, але ж твій лист потребує пояснень. Я не вірив очам своїм, читаючи, що той лігієць задушив так легко Кротона, як пес каледонський душить вовка в ущелинах Гібернії [242]. Такий чоловік має цінуватися на вагу золота, і варто йому захотіти, він буде улюбленцем імператора. Коли повернуся до міста, мушу з ним ближче познайомитися й накажу відлити з бронзи його статую. Міднобородий лусне з цікавості, коли йому розповім, що вона зроблена з натури. Справжні атлетичні тіла все рідше зустрінеш і в Італії, і в Греції; про Схід нема чого й говорити, а в германців, хоча вони й рослі, м'язи вкриті жиром, – тож більше ваги, ніж сили. Довідайся від Лігії, чи становить виняток, чи в його краю є ще люди, до нього подібні. Як тобі або мені випаде коли, за службовим обов'язком, улаштовувати ігри, добре було б знати, де шукати найліпших тіл.

Але хвала богам східним і західним, що ти вийшов цілим із таких рук. Уцілів напевне тому, що ти патрицій і син консула, та все, що тебе спіткало, дивує мене надзвичайно: і цей цвинтар, де ти опинився серед християн, і вони самі, і їхнє поводження з тобою, і втеча Лігії, та, врешті, смуток і неспокій, якими віє від твого короткого листа. Поясни мені, позаяк багато чого не розумію, а якщо хочеш знати правду, скажу відверто, що не розумію: ні християн, ані тебе, ні Лігії. Й не дивуйся, що я, кого поза моєю власною особою мало що обходить на світі, допитуюся про все так ретельно. Я ж бо винуватець усього, що сталося, тож це, певною мірою, й моя справа. Поспішай написати, бо не можу точно передбачити, коли ми зустрінемось. У голові в Міднобородого наміри змінюються, як весняні вітри. Нині, перебуваючи в Беневенті, він хоче їхати просто в Грецію і до Рима не повертатися. Тигеллін, одначе, радить йому, щоб повернувся хоч на деякий час, бо народ знудьгувався за його особою (читай: за видовищами й хлібом), може обуритись. Отож не знаю, як буде. Якщо Ахайя переважить, то може захотітися нам до Єгипту. Я наполягав би на твоєму приїзді сюди, бо вважаю, що в такому душевному стані подорож і наші розваги були б ліками, але ти нас можеш не застати. Подумай усе-таки, чи в такому разі не хотів би відпочити у своїх маєтках на Сицилії, ніж сидіти в Римі. Пиши докладніше про себе – і прощавай. Побажань ніяких, окрім здоров'я, цим разом не додаю, бо, присягаюся Поллуксом, не знаю, чого тобі побажати».

Отримавши того листа, Вініцій не відчував спочатку ніякого бажання відповідати. Мав якесь відчуття, що відповідати не варто, що нікому від цього користі не буде, нічого не з'ясується і нічого не вирішиться. Огорнула його відраза до всього й відчуття безглуздості життя. Здавалося йому при тому, що Петроній ні в якому разі його не зрозуміє, бо сталося щось таке, через що вони один від одного віддалились. Не міг дійти згоди сам із собою. Повернувшись із Затибря до свого розкішного особняка в Каринах, був іще слабким, виснаженим і попервах відчував певне задоволення від можливості відпочити, від вигод і достатку, що його оточували. Але задоволення це тривало недовго. Незабаром відчув: живе в пустоті, і все, що становило для нього досі сенс життя, або зовсім перестало існувати, або здрібніло до ледве помітних розмірів. Мав таке відчуття, мовби обрізано в його душі ті струни, що раніше зв'язували його з життям, а не натягнуто ніяких нових. Від думки, що міг би поїхати до Беневента, а звідти до Ахайї, та поринути в насолоди й шалені витівки, йому стало тоскно. «Навіщо? Що мені з того?» Ось були перші запитання, що промайнули в нього в голові. Так само вперше в житті подумав, що коли б поїхав, то розмова з Петронієм, його дотепи, блиск, його вишукане висловлення думки й добирання влучних слів для кожної ідеї могли б його тепер обтяжувати.