Генрик Сенкевич - Quo vadis

І він гарячкував усе дужче, бо провина Лігії наповнила його не тільки гнівом, але й відразою та презирством до природи людської взагалі, й зокрема до жіночої, що її навіть християнське вчення не вберегло від слабкості Єви. Неістотним для нього було, що дівчина залишилася чистою, що хоче втікати від цієї любові й зізнається в цьому з жалем і каяттям. Крисп хотів її перетворити на ангела й піднести на таку височінь, на якій існувала тільки любов до Бога, а вона, бач, покохала августіана! Сама думка про це наповнила його серце жахом, посиленим відчуттям розчарування. Ні! Не міг їй цього простити! Грізні слова палили йому губи, мов гарячі вуглини; він боровся ще з собою, щоб їх не вимовити, але потрясав своїми худючими руками над переляканою дівчиною. Лігія почувалася винуватою, але не настільки. Думала навіть, що, покинувши оселю Міріам, здобуде перемогу над спокусою й залагодить провину. Крисп стер її на порох; показав їй усю нікчемність і мізерність її душі, про що вона й не підозрювала досі. Вона сподівалася навіть, що старий пресвітер, який од часу її втечі з Палатину був для неї наче батьком, виявить трохи жалості, що розрадить її, додасть бадьорості, утвердить.

– Богу жертвую моє розчарування й мою скорботу, – мовив, – але ж ти розчарувала і Спасителя, бо зійшла нібито на болото, випари якого отруїли твою душу. Могла б принести її в жертву Христу, мов коштовну посудину, і сказати йому: «Наповни її, Господи, благодаттю!», але воліла жертвувати слузі злого духа. Нехай тебе Бог простить і нехай змилується над тобою, а я, доки не виженеш змія… я, що вважав тебе за обраницю…

Й раптом замовк, бо помітив, що вони не самі.

Крізь сплетіння зів'ялої березки та плюща, однаково зеленого влітку та взимку, помітив Крисп двох людей, одним із яких був апостол Петро. Другого не міг одразу впізнати, бо плащ із грубої волосяної тканини, що називалася «кілікіум», частково прикривав йому обличчя. Криспові на якусь мить здалося, що то Хілон.

Вони ж, почувши збуджений голос Криспа, ввійшли до альтанки й сіли на кам'яну лаву. Супутник Петра відкрив своє худорляве обличчя, з лисіючою головою, вкритою по боках кучерявим волоссям, з почервонілими повіками і з кривим носом – некрасиве й разом з тим натхненне, в якому Крисп упізнав риси Павла з Тарса.

Але Лігія, впавши на коліна, обхопила руками, ніби з розпачу, ноги Петра і, притуливши свою змучену голівку до поли його плаща, завмерла в мовчанні.

А Петро сказав:

– Мир душам вашим.

І, бачачи дівчину біля своїх ніг, запитав, що сталося. Тоді Крисп почав розповідати все, в чому зізналася йому Лігія, – про її грішну любов, про її бажання втекти з оселі Міріам і про своє горе, що душа, яку хотів оддати в жертву Христу чистою, як сльоза, заплямувала себе земним почуттям до учасника всіх лиходійств, у яких погруз язичницький світ і які волали про помсту Бога.

Поки він говорив, Лігія все міцніше обіймала ноги апостола, мовби хотіла шукати в нього схованки й прохати хоч трохи жалості.

Апостол же, вислухавши до кінця, нахилився й поклав дряхлу свою руку на її голову, після чого підвів очі на старого священика і сказав:

– Криспе, невже ти не чув, що вчитель наш улюблений був у Кані [238]на весільному бенкеті та благословив любов між чоловіком і жінкою?

У Криспа опустилися руки, він із подивом поглядав на апостола, нездатний вимовити й слова.

А той, помовчавши трохи, спитав знову:

– Криспе, невже ти вважаєш, що Христос, який дозволяв Марії з Магдали лежати біля своїх ніг і простив блудницю, відвернувся б од цього дитяти, чистого, як лілії польові?

Лігія, схлипуючи, притулилася ще міцніше до Петрових ніг, зрозумівши, що недаремно шукала в нього захисту. Апостол, однявши її заплакане личко від своїх ніг, мовив до неї:

– Доки очі того, що його любиш, не розкриються на світло істини, доти уникай його, аби він не ввів тебе в гріх, але молися за нього і знай, що не маєш провини в любові твоїй. А що хочеш уберегтися від спокуси, так це буде тобі зараховано. Не тривожся й не плач – говорю тобі, що милість Спасителя не залишить тебе, і молитви твої буде почуто, і після скорботних днів надійдуть дні веселі.

Сказавши це, поклав обидві долоні на її волосся і, підвівши очі догори, благословив її. З обличчя його сяяла неземна доброта.

Але засмучений Крисп почав смиренно виправдовуватись:

– Согрішив я проти милосердя, але вважав, що, допустивши в серце любов земну, вона зреклася Христа…

Петро ж перебив: