Генрик Сенкевич - Quo vadis

– А саме?

– Я створював би віддані мені легіони з тамтешніх горців. Ібери – хоробрі воїни.

– Вініцію, Вініцію! Мені так і хочеться сказати, що ти не був би на це здатен. І знаєш чому? Такі справи, звичайно, роблять, але про них не говорять, навіть в умовній формі. Щодо мене, я б на його місці сміявся з Поппеї, сміявся з Міднобородого і збирав би собі легіони – та не з іберів, а з іберійок. Ну, щонайбільше, писав би епіграми, котрих, зрештою, нікому б не читав, на відміну від бідолахи Руфина.

– Ти хотів розповісти його історію.

– Розповім в ункторії. [55]

Але в ункторії увагу Вініція привернули красиві рабині, що очікували там купальників. Дві з них, негритянки, подібні до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тіла чоловіків найтоншими аравійськими запашними оліями, інші, фригіянки, вправні у причісуванні, тримали в ніжних і гнучких, як змії, руках шліфовані сталеві дзеркала та гребені, ще дві, чарівні, як богині, дівчини – гречанки з острова Коса [56], вестипліки [57], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог [58]на обох чоловіках.

– Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! – сказав Марк Вініцій. – Який у тебе квітник!

– А я більше дбаю про якість, аніж про кількість, – відповів Петроній. – Вся моя фамілія [59]в Римі становить не більше чотирьохсот людей, і я вважаю: хіба лише вискочкам треба більше прислуги.

– Мабуть, що й у Міднобородого немає таких прекрасних тіл, – сказав, роздуваючи ніздрі, Вініцій.

Петроній на це відповів із люб'язною недбалістю:

– Ти мій родич, і я не такий черствий чоловік, як Басс, і не такий педант, як Авл Плавтій.

Вініцій, одначе, почувши останнє ім'я, забув на мить про дівчат із Коса і, швидко поглянувши на Петронія, запитав:

– Чому тобі пригадався Авл Плавтій? Знаєш, під'їжджаючи до міста, я сильно розбив собі руку і провів у його домі більше десяти днів. Коли зі мною це сталося, Плавтій якраз проїздив дорогою, він побачив, що мені зле, і забрав мене до себе; там його раб, лікар Меріон, виходив мене. Саме про це і хотів я з тобою поговорити.

– Чого це раптом? Чи не закохався ти часом у Помпонію? Гіршого поєднання не можу собі уявити. Брр!

– Не в Помпонію, на жаль! – відповів Вініцій.

– Тоді в кого ж?

– Якби я сам знав, у кого! Та я навіть не знаю точно її імені – Лігія чи Калліна? В домі її називають Лігією, тому що вона з народу лігійців [60], і в неї є своє варварське ім'я: Калліна. Дивний дім у цих Плавтіїв! Народу багато, а тиша, мов у лісах Сублаквею [61]. Більше десяти днів я не знав, що там живе богиня. Але якось на світанні я побачив, як вона вмивалася біля фонтана в саду. І присягаюся тобі піною, з якої вродилась Афродіта, що промені пронизували її тіло наскрізь. Мені здавалося, коли зійде сонце, вона розчиниться в його світлі, як зникає з очей ранкова зірка. Відтоді я бачив її ще двічі, відтоді, повір, я не маю іншого бажання, мені не в радість усі розваги міста, я не хочу жінок, не хочу золота, не хочу коринфської бронзи, ні бурштину, ні перлів, ні вина, ні бенкетів, хочу тільки Лігію. Говорю тобі, Петронію, щиросердно, я тужу за нею, як тужив Сон, зображений на мозаїці у твоєму тепідарії, за Пасифеєю, тужу вдень і вночі.

– Якщо вона рабиня – купи її.

– Вона не рабиня.

– Хто ж вона? Вільновідпущениця Плавтія?

– Вона ніколи не була невільницею й не могла бути відпущеною на волю.

– Так хто ж вона?

– Сам не знаю – царська донька чи щось таке.

– Ти збудив мою цікавість, Вініцію.

– Але якщо ти захочеш мене вислухати, я тебе швидко вдовольню. Історія не занадто довга [62]. Ти, можливо, був знайомий із Ваннієм, царем свебів [63], – народ його прогнав, він довго жив у Римі й навіть прославився удачливою грою в кості та щасливою долею. Цезар Друз [64]повернув йому трон. По суті, Ванній був чоловіком твердим, спершу він правив непогано й воював успішно, та потім почав занадто завзято грабувати не лише сусідів, а й своїх свебів. Тоді Вангіон і Сидон, два його племінники, сини його сестри та Вібілія, царя гермундурів [65], вирішили змусити його знову вирушити до Рима… шукати щастя в грі.

– А, пам'ятаю, це було за Клавдія, зовсім недавно.

– Саме так. Почалася війна. Ванній закликав на поміч язигів [66], а його люб'язні племіннички – лігійців, які, прочувши про багатства Ваннія та сподіваючись на ласу здобич, прибули з такими полчищами, що сам імператор Клавдій стривожився. Втручатись у війну варварів Клавдій не хотів, одначе написав Ателію Гістру, що командував придунайським легіоном, аби той уважно стежив за перебігом війни й не дозволив порушити наш спокій. Гістр зажадав од лігійців обіцянки не переходити кордон, на що ті не лише погодились, але ще й дали заручників, серед яких були дружина та донька їхнього вождя. Ти ж бо знаєш, варвари вирушають на війну з дружинами й дітьми. Так що моя Лігія – донька того вождя.