Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Я завжди тебе любив, – із жвавістю відповів на це Вініцій, – але тепер, мабуть, накажу поставити твою статую серед моїх ларів [75]– таку ж прекрасну, як оця, – й буду приносити їй жертви.

Кажучи це, він повернувся до статуй, які прикрашали всю стіну наповненої пахощами зали, і вказав на статую Петронія у вигляді Гермеса з посохом у руці.

– Присягаюся світлом Геліоса! – додав Марк. – Якщо «божественний» Александр був подібним до тебе, я не дивуюсь Єлені.

У вигуку цьому звучали не просто лестощі, а щире захоплення, – хоча Петроній був старший і не такої атлетичної статури, він був красивіший навіть за Вініція. Жінки в Римі захоплювалися його гострим розумом і смаком, який здобув йому прізвисько «арбітр елегантності», а також його тілом. Захват був помітний навіть на обличчях дівчат із Коса, котрі укладали зборки його тоги й одна з яких, на ймення Евніка, таємно в нього закохана, дивилася йому в вічі покірно й захоплено.

Але Петроній на це не звертав уваги і, з усмішкою повернувшись до Вініція, почав у відповідь йому цитувати сентенцію Сенеки про жінок:

– Animal impudens… ets… [76]

Потім, обнявши Марка за плечі, повів його до триклінію.

В ункторії дві дівчини-гречанки, дві фригіянки та дві негритянки заходилися прибирати посудини з духмяними оліями. Та раптом із-за завіси, що відокремлювала фригідарій, показалися голови бальнеаторів і почулося тихе «тсс». За цим знаком одна із гречанок, фригіянки та ефіопки стрепенулись і вмить зникли за завісою. Починалася в термах пора вольності й розгулу, чому наглядач не перешкоджав, позаяк сам нерідко брав участь у таких розвагах. Здогадувався про них і Петроній, але, як людина поблажлива й милосердна, дивився на це крізь пальці.

Залишилася в ункторії тільки Евніка. Якийсь час вона прислухалася до голосів і сміху, що віддалялися в напрямку лаконіка, потім узяла викладений бурштином і слоновою кісткою стілець, на якому щойно сидів Петроній, і обережно поставила його біля статуї свого господаря.

Ункторій був увесь залитий сонячним промінням і сяяв барвистими полисками, вони грали на райдужному мармурі, що ним було оздоблено стіни.

Евніка стала ногами на стілець і, опинившись урівень зі статуєю, раптом обвила її шию руками; потім, одкинувши назад своє золотаве волосся та притуляючись рожевим тілом до білого мармуру, пристрасно припала губами до холодних уст Петронія.

Після частування, котре називалося сніданком і за котре обидва друга всілися в час, коли звичайні смертні вже давно з'їли свою полуденну трапезу, Петроній запропонував трохи здрімнути. Йти з візитом було, за його словами, ще занадто рано. Є, щоправда, люди, котрі починають одвідувати знайомих зі сходом сонця, гадаючи, що таким є старовинний римський звичай. Але він, Петроній, вважає його варварським. Найбільш слушний час для візитів – після полудня, однак не раніше, ніж сонце перейде на бік храму Юпітера Капітолійського й почне дивитися на Форум [77]скоса. Восени в цю пору буває ще спекотно, і люди після трапези полюбляють поспати. Й так приємно слухати шум фонтана в атрії [78]й опісля обов'язкової тисячі кроків задрімати в ясно-червоному світлі, що ллється крізь нещільно натягнутий пурпуровий навіс.

Вініцій не заперечував, і вони походжали, бесідуючи про те, що чути на Палатині та в місті, та злегка філософствуючи про життя. Потім Петроній вирушив до кубікулу [79], та спав недовго. Через півгодини він вийшов і, наказавши подати йому вербену, почав її нюхати й натирати нею руки та скроні.

– Ти не повіриш, – сказав він, – як це освіжає та бадьорить. Тепер я готовий.

Ноші вже давно чекали, обидва друга всілись і звеліли нести їх на вулицю Патриціїв, до будинку Авла. Дім Петронія був розташований на південному схилі Палатину, неподалік од Карин [80], тому найкоротший шлях пролягав нижче Форуму; Петроній, одначе, волів зазирнути до ювеліра Ідомена й наказав нести їх по вулиці Аполлона та Форуму в напрямку Лиходійської вулиці, на розі котрої було чимало різноманітних таверн.

Гіганти негри підняли ноші й рушили, а попереду бігли раби-педісекви [81]. Через якийсь час Петроній мовчки підніс до носа свої руки, що пахли вербеною, – здавалося, він про щось розмірковує.

– Мені спало на думку, – сказав він, – що, позаяк твоя лісова богиня не невільниця, вона могла б покинути дім Плавтіїв і переселитися до тебе. Ти б оточив її любов'ю, обсипав розкішними дарами, як я мою кохану Хрисотеміду, котра, між нами кажучи, набридла мені приблизно так само, як я їй.