Генрик Сенкевич - Quo vadis

– В Остріані? Де це? – перебив його Вініцій, бажаючи, мабуть, бігти зараз же на вказане місце.

– Старий цвинтар між Соляною та Номентанською дорогами. Верховний жрець християн, про якого я говорив тобі, пане, і якого чекали значно пізніше, приїхав уже і сьогодні вночі хреститиме й повчатиме на тім цвинтарі. Вони криються зі своїм ученням, бо хоча й немає досі едиктів, які його забороняють, народ їх ненавидить, отож мусять бути обережними. Сам Урс говорив мені, що всі, до єдиної душі, зберуться сьогодні в Остріані, бо кожен хоче бачити й чути того, хто був першим учнем Христа і кого вони називають посланцем. А жінки в них нарівні з чоловіками слухають повчання, тому з жінок не буде, може, тільки Помпонії, вона ж бо не змогла б виправдатися перед Авлом, шанувальником давніх богів, чому вночі покидає дім; Лігія, одначе, о пане, що перебуває під опікою Урса та старійшин общини, прийде з іншими жінками, без сумніву.

Вініцій, який жив до цього ніби в гарячці, підтримуваний лише сподіванням, тепер, коли сподівання це, здавалося, здійсниться, відчув раптом таке ослаблення, яке відчуває людина після подорожі над силу біля мети. Хілон зауважив це й вирішив скористатися:

– Брами справді пильнують твої люди, пане, і християни мусять про це знати. Але вони не потребують брам. Тибр їх також не потребує, а хоч од ріки до тих доріг далеко, варто зробити гак, аби побачити «великого апостола». Зрештою, вони можуть мати тисячу способів опинитися за мурами, і знаю, що їх мають. В Остріані знайдеш, пане, Лігію, а коли б навіть – чого я не припускаю – її не було, буде Урс, тому що цей обіцяв мені вбити Главка. Сам казав мені, що буде й там його порішить, чуєш, шляхетний трибуне? Отож, або підеш за Урсом услід і довідаєшся, де Лігія мешкає, або накажеш своїм людям схопити його як убивцю і, маючи в своїх руках, видобудеш із нього зізнання, де він сховав Лігію. Я своє зробив! Інший, о пане, сказав би тобі, буцім випив із Урсом десять глеків найліпшого вина, поки видобув із нього таємницю; інший сказав би тобі, що програв йому тисячу сестерціїв у «дванадцять ліній» або що за дві тисячі купив ці відомості… Знаю, що відшкодував би мені все подвійно, але незважаючи на це, раз у житті… тобто, хотів сказати: як завше в житті, буду чесним, сподіваюся ж бо, що, як говорив великодушний Петроній, усілякі мої видатки та надії твоя великодушність переважить.

Але Вініцій, який був солдатом, звик не тільки давати раду собі перед лицем усяких обставин, але й діяти, зразу ж опанував хвилинну слабкість і сказав:

– Не розчаруєшся в моїй великодушності, спершу, однак, підеш зі мною в Остріан.

– Я – в Остріан? – запитав Хілон, який не мав ані найменшого бажання туди йти. – Я, шляхетний трибуне, обіцяв тобі знайти Лігію, але не обіцяв її викрадати… Подумай, пане, що б зі мною сталось, якби цей лігійський ведмідь, роздерши Главка, переконався водночас, що не зовсім справедливо вчинив? Чи не вважав би мене (зрештою, несправедливо) винуватцем скоєного вбивства? Пам'ятай, пане, хто є більшим філософом, тому важче відповідати на дурні запитання невігласів, що ж би я йому відповів, якби він мене запитав, чому я звинуватив лікаря Главка? Якщо, одначе, ти підозрюєш мене, що я тебе обдурюю, то скажу тобі, заплати мені тільки тоді, коли тобі вкажу дім, у якому мешкає Лігія, сьогодні ж вияви лише частку твоєї щедрості, аби, коли б і ти, о пане (від чого захистять нехай усі боги), випадково потерпів, не лишився я зовсім без нагороди. Серце твоє не витримало б цього.

Вініцій підійшов до скрині, що стояла на мармуровій підставці й називалась «арка», і, видобувши з неї гаманець із монетами, кинув його Хілонові.

– Тут скрупули [207], – сказав він. – Коли Лігія буде в моєму домі, отримаєш такий самий гаманець, наповнений ауреусами.

– О Юпітер! – скрикнув Хілон.

Але Вініцій нахмурив брови.

– Тебе погодують, потім можеш одпочити. До вечора не рушиш звідси, коли ж ніч настане, проведеш мене до Остріану.

На обличчі грека відбилися за хвилину страх і вагання, потім, одначе, він заспокоївся і сказав:

– Хто ж тобі суперечитиме, пане! Прийми ці слова за добре пророкування, як прийняв їх великий наш богатир у храмі Аммона. Щодо мене, ті скрупули (тут струснув гаманцем) переважили мою, не кажучи вже про твою, дружбу, яка для мене є щастям і насолодою…

Але Вініцій перебив його нетерпляче й почав розпитувати про подробиці розмови з Урсом. Одне з них було ясно: або схованку Лігії цієї ночі буде виявлено, або саму її можна буде викрасти на зворотному шляху з Остріану. І від цієї думки Вініція охоплювала шалена радість. Тепер, коли він був майже певен, що Лігію відшукає, гнів та образа на неї зникли. За ту власну радість вибачав їй усе. Думав тільки про неї як про дорогу й жадану істоту, й було в нього таке відчуття, буцім після тривалої подорожі мала повернутися. Хотілося йому скликати рабів і наказати їм прикрасити дім гірляндами. Не мав ні краплі зла навіть до Урса. Готовий був усім усе вибачити. Хілон, до якого й досі, незважаючи на його послуги, Вініцій відчував певну відразу, вперше видався йому чоловіком кумедним і неабияким. Пояснішало йому в домі, посвітлішало в очах і в обличчі. Почав заново відчувати молодість і радість життя. Колишнє нестерпне страждання не показало йому в достатній мірі, як Лігію покохав. Зрозумів це тільки тепер, коли сподівався її мати. Потяг до неї пробуджувався в нім, як навесні пробуджується земля, пригріта сонцем, але бажання його були тепер ніби менш сліпі й дикі, а більше радісні й ніжні. Відчував також у собі енергію без меж і був переконаний, що як тільки побачить Лігію на власні очі, в той час уже не віднімуть її в нього християни всього світу ані навіть сам імператор.