Генрик Сенкевич - Quo vadis

Їдемо, одначе, до Беневента [203]оглядати шевські пишноти, що ними хизуватиметься Ватиній, а звідти, під покровительством божественних братів Єлени [204], у Грецію. Щодо мене, помітив я одну дивну річ, що, коли перебуваєш серед божевільних, робишся також божевільним, а більше того, знаходиш певну чарівність у божевіллі. Греція й подорож у тисячу цитр, якийсь тріумфальний похід Вакха, серед увінчаних миртовою зеленню, листям винограду, жимолостю німф і вакханок, колісниці з запряженими в них тиграми, квіти, жезли Діоніса, вінки, вигуки: «Evoe!», музика, поезія й аплодуюча Еллада, все добре, але ми тут плекаємо ще сміливіші наміри. Нам хотілося б створити якусь східну казкову імперію, царство пальм, сонця, поезії перетвореної на сон дійсності, перетвореного на суцільне блаженство життя. Хотілося нам забути про Рим, а центр всесвіту розташувати десь між Грецією, Азією та Єгиптом, жити життям не людей, а богів, не знати, що таке повсякденність, плавати на золотих галерах під захистом пурпурових вітрил, бути Аполлоном, Осірісом [205]і Ваалом [206]ув одній особі, рожевіти з зорею, золотіти із сонцем, сріблитися з місяцем, володіти, співати, мріяти… І чи повіриш, що я, хто має ще на сестерцій здорового глузду і на ас розважливості, даю себе, одначе, захопити цим фантазіям, і даю захопити тому, що коли вони й нездійсненні, то принаймні величні й незвичайні… Така імперія казкова була б, мабуть, чимось, що колись, колись, через багато віків видалося б людям сном. Якщо Венера не прибирає образу такої собі Лігії або хоча б такої рабині, як Евніка, і якщо не прикрашає життя мистецтвом, то само по собі воно марне й нерідко має мармизу мавпи. Але Міднобородий не здійснить своїх намірів хоча б тому, що в цьому казковому царстві поезії та Сходу не має бути місця для зради, підлості й смерті, а в нім під машкарою поета криється бездарний комедіант, дурнуватий візник і паскудний тиран. Через це тим часом душимо людей, що нам якимось чином заважають. Бідолашний Торкват Силан є вже тінню. Розрізав собі вени кілька днів тому. Леканій і Ліціній зі страхом стають на консульські посади, старому Тразеєві не уникнути смерті, бо він сміє бути чесним. Тигеллін і досі не може дістати наказу, щоб я розрізав собі вени. Я ще потрібний не тільки як арбітр елегантності, але як людина, без чиїх порад і смаку мандрівка до Ахайї може не вдатися. Часом, одначе, думаю, що рано чи пізно мушу тим скінчити, а знаєш, про що іноді турбуюсь: про те, щоб Міднобородому не дісталась ота моя чаша муринська, яку ти бачив і був у захваті від неї. Якщо в мою останню смертну годину будеш при мені, я тобі її віддам, якщо ж будеш далеко, я розіб'ю її. Але тим часом попереду маємо шевський Беневент, олімпійську Грецію і фатум, який визначає кожному незнаний і непередбачуваний шлях. Бувай здоровий і найми Кротона, а то й удруге в тебе відберуть Лігію. Хілоніда, коли тобі перестане бути потрібним, одішли до мене, хоч де б я був. Може, зроблю з нього другого Ватинія, і консули та сенатори дрижатимуть іще перед ним, як дрижать перед оцим лицарем Дратвою. Варто б дочекатися такого видовища. Коли відшукаєш Лігію, дай мені знати, щоби приніс у жертву за вас пару лебедів і пару голубів у тутешньому круглому храмі Венери. Бачив колись уві сні Лігію в тебе на колінах, яка шукала твоїх поцілунків. Постарайся, щоб той сон став пророчим. Нехай на твоєму небі не буде хмар, а коли і з'являться, то нехай мають колір і запах троянд. Бувай здоровий і прощавай!»

Ледве Вініцій закінчив читати, як до бібліотеки прослизнув тихо ніким не кликаний Хілон, – слуги мали наказ впускати його в будь-який час дня і ночі.

– Нехай божественна мати твого великодушного пращура, Енея, – сказав, – буде до тебе такою ж милостивою, пане, як до мене був милостивим божественний син Майї.

– Що це означає? – спитав Вініцій, підхоплюючись із-за столу, за яким сидів.

А Хілон підвів голову і сказав:

– Еврика!

Молодий патрицій розхвилювався так, що протягом тривалого часу не міг вимовити й слова.

– Бачив її? – запитав нарешті.

– Бачив Урса, пане, і говорив з ним.

– І знаєш, де вони переховуються?

– Ні, пане. Інша людина просто через власне самолюбство дала б зрозуміти лігійцеві, що вгадала, хто він такий, інша б постаралася випитати в нього, де він мешкає, й або дістала б удар кулаком, після якого всі земні справи стали б їй байдужими, або викликала б недовіру велетня, і призвела до того, що для дівчини шукалося б, може, ще цієї ж ночі іншу схованку. Я того не вчинив, пане. Досить мені знати, що Урс працює у мельника біля Торгової пристані, що того звуть Демас, як твого вільновідпущеника, а досить мені цього тому, що тепер будь-який надійний твій слуга може вранці піти слідом за ним і вистежити їхню схованку. Я приніс тобі тільки певність, пане, що коли Урс тут, то й божественна Лігія перебуває в Римі, і ще одне повідомлення, що цієї ночі буде майже напевно в Остріані.