Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Мали б вийти, – відповів Петроній. – Можу тим часом розповісти про віщування Аполлона Тіанського або ту історію про Руфина, котру я, не пам'ятаю чому, не доказав.

Але Вініція так само мало обходив Аполлон Тіанський, як і історія Руфина. Думки його були з Лігією, і хоч відчував, що краще було зустріти її в домі, ніж іти в ролі судового стражника, жалкував одначе хвилинами, що не пішов, – бо міг би раніше побачити Лігію й сидіти коло неї в темряві у двомісних ношах.

Тим часом раби внесли триноги, прикрашені баранячими головами, бронзові посудини з розжареним вугіллям, на які почали сипати малі грудочки мирри й нарду.

– Вже звертають до Карин, – мовив знову Вініцій.

– Він не витримає, вибіжить назустріч і ще з ними розминеться, – вигукнула Хрисотеміда.

Вініцій усміхнувся бездумно і сказав:

– Ясна річ, витримаю.

Але почав ворушити ніздрями й сопіти, на що Петроній здвигнув плечима.

– Нема в нім філософа й на сестерцій, – сказав він, – і ніколи не зробити з цього сина Марса людини.

Вініцій навіть не почув.

– Вони вже в Каринах!..

А вони й справді вже повернули на Карини. Раби-лампадарії [165]йшли попереду, інші, педісекви, – обабіч нош, Атацин рухався позаду, спостерігаючи за ходою.

Але посувалися поволі, бо ліхтарі в зовсім неосвітленім місті погано показували дорогу. До того ж вулиці поблизу палацу були порожні, лише де-не-де якийсь перехожий рухався з ліхтарем, але далі відчувалося незвичне пожвавлення. Майже з кожного провулку виходили люди по троє, по четверо, всі без факелів, усі в темних плащах. Деякі йшли разом із процесією, змішуючись із рабами, інші, численніші гурти заходили спереду. Деякі тинялись, як п'яні. Часом рухатися ставало так важко, що лампадарії починали волати:

– Дорогу для шляхетного трибуна [166]Марка Вініція!

Лігія бачила з-за розсунутих фіранок ці темні гурти й почала тремтіти від зворушення. Охоплювали її поперемінно то надія, то тривога. «Це він! Це Урс і християни. Це станеться вже зараз, – мовила тремтячими вустами. – О Христос, допоможи! О Христос, спаси!»

Але й Атацин, який не зважав спершу на це незвичне вуличне пожвавлення, почав урешті непокоїтись. Було в тому щось дивне. Лампадарії мусили щораз частіше волати: «Дорогу для нош шляхетного трибуна!» З боків невідомі люди натискали так на ноші, що Атацин наказав рабам одганяти їх киями.

Раптовий крик учинився попереду процесії, і за хвилину погасли всі вогні. Біля нош учинилися товкотнеча, метушня і бійка.

Атацин зрозумів: то був напад.

І, зрозумівши, злякався. Всім було відомо, що імператор для забави бешкетує із загоном августіанів і на Субурі, і в інших кутках міста. Відомо було, що часом навіть приносив із цих нічних мандрів ґулі й синці, але хто захищався, йшов на смерть, хоч би й був сенатором. Казарма нічних вартових, чиїм обов'язком було охороняти місто, була розташована неподалік, але в таких випадках вони удавали з себе глухих і сліпих. Тим часом біля нош вирувало; люди почали битися, падали з ніг, топтали одне одного. Атацина осяяла думка, що передовсім треба рятувати Лігію й себе, а решту полишити на розсуд долі. Витягнувши її з нош, підхопив однією рукою і спробував зникнути в темряві.

Але Лігія закричала:

– Урсе! Урсе!

Її біле вбрання легко було розгледіти. Тож Атацин другою, вільною рукою гарячково почав накривати її своїм плащем, як раптом жахливі обценьки охопили його шию, а на голову йому впала, мов камінь, величезна нищівна маса.

Він упав через мить, як віл під ударом обуха біля вівтаря Юпітера.

Більшість рабів лежали на землі або намагалися рятуватись, розбиваючись у темряві об товсті мури. Лишилися на місці тільки потрощені в сум'ятті ноші. Урс ніс Лігію в Субуру, товариші його рухалися за ним, поступово розсіюючись дорогою врізнобіч.

Але раби почали збиратися біля будинку Вініція й радитися. Не сміли ввійти. По короткій нараді повернулися на місце сутички, де знайшли кілька мертвих тіл, а між ними Атацина. Той здригався ще, але по хвилинній сильній конвульсії витягнувся й лишився непорушним.

Тоді забрали його й повернулися знову до брами. Треба було, одначе, повідомити володарю про те, що сталося.

– Гул он хай скаже, – зашепотіло кілька голосів. – Кров у нього, як у нас, на лиці. І володар любить його. Гулону безпечніше за інших.

І германець Гулон, старий раб, який колись виняньчив Вініція й успадкований був ним од матері, сестри Петронія, мовив:

– Я скажу, але підемо всі. Хай не на мене одного впаде його гнів.