Генрик Сенкевич - Quo vadis

– Отож я тобі обіцяю, що вже сьогодні ти будеш рабинею Вініція.

І відійшла як видіння красиве, але недобре. До слуху Лігії та Акти долинув тільки крик немовляти, що невідомо чому заплакало.

Очі Лігії теж налилися слізьми, та за хвилину вона взяла руку Акти й мовила:

– Повертаймося. Помочі належить чекати лише звідти, звідки вона може прийти.

І вони повернулися до атрію, котрого не покидали вже до вечора. Коли стемніло й коли рабині внесли чотирикратні світильники з великими язиками вогню, обидві були дуже бліді. Розмова їх щохвилини переривалася. Обидві прислухалися, чи хто не йде. Лігія твердила, що їй жаль покидати Акту, але позаяк Урс мусить там уже чекати в темряві, вона воліла б, аби все сталося сьогодні ж. Дихання її виказувало тривогу, воно ставало все частішим і напруженішим. Акта гарячково збирала, які могла, коштовності та, зав'язуючи їх у кутик пеплуму, заклинала Лігію, аби та не відмовлялася від дару, що міг би знадобитися при втечі. Часом западала німа тиша, повна слухових ілюзій. Тоді обом здавалося, що чують то якийсь шепіт за завісою, то далекий плач дитини, то гавкіт собак.

Раптом завіса, що відділяла передпокій, безшумно відсунулась і високий, чорнявий чоловік із обличчям, побитим віспою, з'явився, мов дух, в атрії. Лігія вмить упізнала Атацина, вільновідпущеника Вініція, котрий приходив до дому Авла.

Акта скрикнула, але Атацин вклонився низько і сказав:

– Вітання божественній Лігії від Марка Вініція, котрий чекає її з почтом у домі, прикрашеному зеленню.

Губи дівчини пополотніли.

– Іду, – мовила.

І на прощання обвила руками шию Акти.

А дім Вініція й дійсно був прикрашений зеленню мирту і плюща, розвішаною по стінах і над дверима. Колони було увито виноградними лозами. В атрії, де над верхнім отвором натягли для захисту від нічного холоду вовняну пурпурову завісу, видно було як удень. Палали восьми– та дванадцятиязикові світильники, у формі кухонного посуду, дерев, звірят, птахів або статуй, які тримали лампи, наповнені запашною оливою, виготовлених із алебастру, з мармуру, з коринфської позолоченої міді, не такі чудові, як той знаменитий світильник із храму Аполлона, котрим послуговувався Нерон, але красиві й вирізьблені знаними майстрами. Деякі лампи були прикриті александрійським склом або прозорими тканинами з-над Інду, барви червоної, блакитної, жовтої, фіолетової, – ввесь атрій заповнений був різнокольоровим промінням. Усюди струмував аромат нарду, до якого звик Вініцій і який він уподобав на Сході. У глибині будинку, де снували жіночі та чоловічі постаті рабів і рабинь, ясніло також світло. У триклінії стіл було накрито на чотири особи, крім Вініція та Лігії, мали вечеряти Петроній і Хрисотеміда.

Вініцій у всьому слухався Петронія, котрий радив йому не йти по Лігію, але послати Атацина з добутим у імператора дозволом, – самому ж зустріти її вдома, й зустріти люб'язно, навіть з ознаками почесті.

– Учора ти був п'яний, – говорив йому Петроній. – Я бачив: поводився ти з нею, наче каменяр із Альбанських гір. Не будь занадто наполегливим і пам'ятай, що добре вино годиться пити поволі. Знай також, що солодко жадати, але ще солодше бути жаданим.

Хризотеміда мала щодо цього дещо іншу думку, проте Петроній, називаючи її своєю весталкою та голубкою, заходився пояснювати їй, яка мусить бути відмінність між вправним цирковим кучером та отроком, який уперше править квадригою. Потім, звертаючись до Вініція, мовив далі:

– Здобудь її довіру, розвесели її, будь з нею великодушним. Не хотів би я бачити сумної вечері. Присягнись їй навіть Гадесом [164], що повернеш її Помпонії, а там буде від тебе залежати, волітиме вона назавтра зостатися чи повернутися.

Потому, вказуючи на Хрисотеміду, додав:

– Я вже п'ять років щодня приблизно в такий спосіб поводжуся з цією полохливою горлицею й не можу поскаржитися на її суворість…

Хрисотеміда вдарила його у відповідь віялом із павичевого пір'я і мовила:

– Чи я ж не опиралась, сатире!

– З огляду на мого попередника…

– Чи не був ти біля моїх ніг?

– Щоби на їх пальці надівати персні.

Хрисотеміда поглянула мимоволі на свої ноги – на пальцях полискувало справді іскрами коштовне каміння, і обоє вони розсміялись. Але Вініцій не слухав їхньої суперечки. Серце його билося неспокійно під візерунчастими шатами сирійського жерця, в які він вбрався для зустрічі з Лігією.

– Вже мали б вийти з палацу, – сказав, ніби мовлячи сам до себе.