Жан-Жак Руссо - Сповідь

Виявляється, він став блискучим мазунчиком в усьому Ансі, серед жінок він був нарозхват. Такий успіх остаточно запаморочив мені голову, я вже не бачив нічого, крім Вентюра, і він змусив мене майже забути про пані де Варенс. Щоб користуватися його уроками з більшою зручністю, я попросився до нього жити, він погодився. Мешкав він у шевця, забавної людини, великого жартівника, який називав свою дружину не інакше, як задрипанкою – прізвисько цілком заслужене. У нього траплялися з нею сутички, які Вентюр намагався продовжити, вдаючи, ніби добивається зворотного. Він говорив холодним тоном, з провансальським акцентом, слова, що справляли надзвичайне враження. Від усіх цих сцен можна було померти зо сміху. Так непомітно минав ранок, о другій або третій годині пополудні ми підобідували, Вентюр йшов до своїх знайомих, де й вечеряв, а я прогулювався на самоті, розмірковуючи про його рідкісні таланти і проклинаючи свою нещасливу зірку, що ніяк не хотіла вивести мене до такого самого щасливого життя. О, як погано я розумів його! Моє життя було б у сто разів прекраснішим, якби я був не такий дурний і вмів краще ним тішитися.

Пані де Варенс узяла із собою лише Ане і залишила вдома Мерсере, свою покоївку, про яку я вже згадував. Вона, як і раніше, жила у своєї господині. Мадемуазель Мерсере була трохи старша за мене, не гарна, але досить приємна з виду, нехитра, добродушна дівчина, яка мала лише один недолік: вона іноді вередувала, як її пані. Я досить часто заходив до неї; це була давня знайома, що нагадувала мені про іншу, дорожчу моєму серцю. У неї було кілька подруг, з-поміж них якась мадемуазель Жиро, уродженка Женеви, якій я, як на гріх, сподобався. Вона постійно прохала Мерсере привести мене із собою. Я почав у неї бувати, бо добре ставився до Мерсере і тому, що там бували й інші молоді дівчата, з котрими мені було приємно зустрічатися. Мадемуазель Жиро і сяк і так загравала до мене, але я почував до неї цілковиту відразу. Коли вона наближала до мого обличчя свою чорну суху фізіономію, з крихтами іспанського тютюну, я ледве стримувався, щоб не плюнути в неї. Але я терпів: мені дуже подобалося бути серед усіх цих дівчат, які, чи то бажаючи догодити Жиро, чи то ради мене самого, мало не носили мене на руках. Я бачив у цьому лише дружню прихильність. Згодом я зрозумів, що від мене самого залежало отримати щось більше, але тоді я про це не думав.

До того ж кравчині, покоївки і вуличні торговки аж ніяк не приваблювали мене, я мріяв про панночок. У кожного своя фантазія, моя завжди була така; і я не поділяю думку Горація щодо цього питання. [55]Але мене вабить не марнославство, а чуттєвість – свіжа барва обличчя, гарненькі ручки, елегантне вбрання, загальне враження витонченості і чистоти в усій зовнішності, смак в одязі і в манері висловлюватися, вишукані сукні, маленьке взуття, стрічки, мережива, акуратна зачіска. Я завжди віддам перевагу тій, у кого цих достоїнств більше, хай вона і негарна собою. Такий вибір мені й самому здається смішним, але серце диктує мені його всупереч моїй волі.

То й що? Лише від мене залежало скористатися з нагоди. Як я люблю час від часу згадувати щасливі хвилини моєї молодості! Вони були такі солодкі, такі короткі, такі рідкісні і так легко діставалися! Ах, самий спогад про них знову наповнює моє серце чистою радістю, яка додає мужності і допомагає мені зносити нудьгу на схилі моїх днів.

Якось уранці зоря здалася мені такою прекрасною, що, похапцем одягнувшись, я поспішив за місто, щоб помилуватися сходом сонця. Я натішився цим видовищем у всій його чарівності. Це було за тиждень після Іванового дня. Земля в усій пишноті свого вбрання виблискувала свіжою травою і квітами, солов’ї, перш ніж зовсім припинити свій спів, неначе навмисне витьохкували особливо голосно, і всі птахи, хором прощаючись із весною, прославляли народження нового прекрасного літнього дня – одного з тих днів, що їх уже не помічають у моєму віці і яких ніколи не бачили в тій сумній місцевості, де я тепер живу.

Я не помітив, як зайшов далеченько від міста. Спека посилювалась, я прогулювався в затінку дерев у невеликій долині, де протікав струмок. Раптом я почув позаду себе кінський тупіт і дівочі голоси. Дівчата, здавалося, були чимось збентежені, а проте сміялися від душі. Я обернувся, мене назвали на ім’я; підійшов і побачив двох знайомих мені молодих персон: мадемуазель де Ґраффенрід і мадемуазель Галлей. Не надто вправні наїзниці, вони не знали, як змусити своїх коней перейти через струмок. Мадемуазель де Ґраффенрід була уродженка Берна, молода, дуже мила дівчина. Внаслідок якогось легковажного вчинку, властивого її віку, вона опинилася далеко від своєї батьківщини і наслідувала приклад пані де Варенс, у якої я іноді зустрічав її. Не маючи, проте, пенсії, вона дуже зраділа допомозі Галлей. Та відразу відчула до неї дружню прихильність і вмовила свою матір запросити її як компаньйонку, поки їй не вдасться кудись влаштуватися. Мадемуазель Галлей була на рік молодша і ще вродливіша, у ній було щось ніжніше, витонченіше: вона мала мініатюрну і цілком сформовану фігурку, що для дівчини велика цінність. Подруги ніжно любили одна одну, і добра вдача обох схиляла до думки, що їх союз не скоро розпадеться, якщо тільки його не порушить який-небудь залицяльник. Вони сказали мені, що їдуть у Тун, до старовинного замку, що належить пані Галлей, і попросили мене допомогти їм змусити їхніх коней перейти через струмок, оскільки не могли впоратися з цим самотужки. Я хотів був підхльоснути коней, але панночки злякалися, що коні хвицьнуть і вдарять мене, а їх скинуть із сідла. Тоді я вдався до іншого способу: взявши коня мадемуазель Галлей за вуздечку, я потягнув його за собою і перевів через струмок, вода в якому діставала мені до колін; другий кінь сам пішов слідом. Після цього я хотів, як дурень, розкланятися й піти своєю дорогою, але вони пошепотілися, і мадемуазель де Ґраффенрід сказала мені: «Ні-ні! Ви так просто від нас не втечете. Через нас ви промокли, і ми, по совісті, маємо потурбуватися про те, щоб ви могли як слід обсушитися. Тож вам доведеться піти з нами. Ви наш бранець». Серце моє калатало, я дивився на мадемуазель Галлей. «Так-так, – додала вона, сміючись з мого переляканого вигляду, – ми беремо вас у полон. Сідайте на коня позаду моєї подруги, ми хочемо розрахуватися з вами». – «Але, панночко, я не маю честі знати вашу матінку, пані Галлей; що вона скаже, побачивши мене?» – «Її матері немає в Туні, – підхопила мадемуазель де Ґраффенрід. – Ми самі. У місто ми повернемося сьогодні ввечері, і ви разом з нами».