Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна сприйняти за іншу людину з цілком протилежним характером. Зараз доведеться розповісти якраз про такий випадок. Пан Рейделе, сейсельський кюре, був каноніком Сен-П’єра, знав Ле Метра і належав до людей, від кого тому варто було ховатися особливо ретельно. Та я, навпаки, порадив піти до нього під яким-небудь приводом і попросити в нього притулку на ніч, буцімто ми прийшли в Сейсель з дозволу капітулу. Ле Метру сподобалась ця ідея, що надала його помсті глузливого і кумедного характеру. І ось ми нахабно прийшли до пана Рейделе, який прийняв нас дуже добре. Ле Метр заявив, що на прохання єпископа прямує у Белле, щоб диригувати там хором на Великдень, і сподівається повернутися через кілька днів, а я, щоб підтримати цю байку, вигадав цілу сотню нових, таких правдоподібних, що пан Рейделе визнав мене милим хлопчиком, поставився до мене прихильно і приголубив мене. Нас добре нагодували і поклали спати. Пан Рейделе не знав, чим тільки нам догодити, і ми розсталися найкращими в світі друзями, пообіцявши погостювати у нього подовше на зворотному шляху. Ми ледве дочекалися, коли залишимося самі, щоб вибухнути сміхом. Признаюся, на згадку про це мене й досі розбирає сміх, оскільки неможливо уявити собі витівки вдалішої і так добре розіграної. Ця думка так і розважала б нас усю дорогу, якби з Ле Метром, що не переставав пити і плести нісенітниці, не трапилося два чи три напади хвороби, до якої у нього останнім часом була схильність і яка дуже нагадувала епілепсію. У таких випадках я не знав, що робити, дуже лякався і лише сподівався якомога швидше позбутися хворого.

Ми, як і сказали панові Рейделе, на Великдень прийшли в Белле. Хоча нас там і не чекали, але регент і всі півчі зустріли нас із великою радістю. Пана Ле Метра цілком заслужено поважали за його талант. Регент визнав за честь для себе виконати його кращі твори і постарався заслужити його схвалення, бо, крім того, що Ле Метр був знавцем своєї справи, він відзначався справедливістю, нікому не заздрив і не лестив. Він так вивищувався над усіма провінційними регентами, що вони, самі добре розуміючи це, бачили в ньому швидше свого начальника, ніж побратима.

Провівши дуже приємно п’ять днів у Белле, ми знову вирушили в дорогу і йшли без жодних пригод, якщо не брати до уваги ті напади, про які я вже згадував. Прийшовши до Ліона, ми оселилися в Нотр-Дам де Пітьє. Чекаючи на прибуття скрині, яка за допомогою нашої нової брехні і завдяки нашому доброму хазяїну Рейделе йшла по Роні на судні, Ле Метр пішов відвідати своїх знайомих, зокрема отця Катона, францисканця, про якого йтиме мова пізніше, а також абата Дортана, графа Ліонського. Обидва прийняли його добре; але зрадили його, як це стане незабаром видно.

Через два дні після нашого прибуття до Ліона, коли ми проходили маленькою вуличкою, неподалік від нашого готелю, з Ле Метром стався напад, і цього разу такий сильний, що мене охопив жах. Я почав кричати, кликати на допомогу, назвав готель і благав, щоб його перенесли туди; і ось, коли чужі люди стовпилися й клопоталися біля людини, що впала непритомна і з піною на губах, його покинув єдиний друг, на якого він мав право розраховувати. Я скористався хвилиною, коли ніхто про мене не думав, повернув за ріг і зник. Слава Богу, я зробив третє тяжке для мене зізнання. Якби мені залишалося ще багато подібних зізнань, я кинув би почату працю.

Деякі сліди того, про що я розповідав досі, ще збереглися в місцях, де я жив, але те, про що я говоритиму в наступній книзі, майже цілком невідоме. Мова піде про безглузді вчинки в моєму житті, і щастя, що вони ще не так погано закінчились. Начебто моя голова, настроєна на лад чужого інструмента, вийшла тоді зі свого діапазону. Вона повернулася до нього сама собою, і тоді я припинив свої безумства чи принаймні почав робити інші, що більше відповідали моїй природі. Про цей період моєї молодості я пам’ятаю найгірше.

З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду. У той час я багато подорожував і тепер можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити. У моєму житті траплялись події, які завжди зі мною, ніби вони щойно сталися, але є в ньому деякі прогалини й порожнечі, які я можу заповнити лише за допомогою таких самих уривчастих розповідей, як і ті спогади, що залишилися в мене про той час. Можливо, я встиг наплутати щось у дрібницях і, мабуть, наплутаю ще не раз, поки доберуся до часу, про який зберігаю точніші спогади, але певен, що у справді важливих речах я був точний і правдивий, яким постараюся бути й надалі.