Жан-Жак Руссо - Сповідь

У мене було чим зайнятися в дорозі: я віддавався думкам з приводу того, що зі мною трапилося. Але це, очевидно, не властиво ні моєму розуму, ані серцю. Дивно, як легко я забуваю все погане, хоч як би недавно воно сталося. Наскільки очікування біди в майбутньому лякає і бентежить мене, настільки ж спогад про неї слабшає і згасає відразу після того, як вона відходить у минуле. Моя жорстока уява, що безупинно мучить мене думкою про те, як відвернути нещастя, яке ще не трапилось, відволікає мою пам’ять і допомагає забути про минулі нещастя. Не можна вживати застережних заходів проти того, що вже відбулося, і немає чого про нього думати. Я, так би мовити, переживаю своє нещастя заздалегідь: що більше я страждав, очікуючи його, то легше я про нього забуваю. І навпаки, постійно думаючи про своє минуле щастя, я згадую і ніби знову переживаю його і знову можу насолоджуватися ним, коли захочу. Саме цій щасливій властивості, відчуваю, зобов’язаний я тим, що ніколи не знав духу злопам’ятства, який клекотить у мстивому серці через постійні спогади про завдані йому образи і мучить його всім тим злом, яке воно хотіло б заподіяти своєму ворогові.

З природи запальний, я схильний до поривів гніву, навіть люті, але ніколи бажання помсти не пускало в мені коріння. Я приділяю дуже мало уваги кривді, щоб приділяти багато уваги кривдникові. Про заподіяне мені зло я думаю лише тому, що побоююсь, як би мені не заподіяли його знову, а коли б я був певен, що такого більше не трапиться, я відразу б забув про нього. Від нас вимагають прощати образи: безперечно, це прекрасна чеснота, але вона мені невластива. Не знаю, чи змогло б моє серце перемогти свою ненависть, оскільки я ніколи її не відчував; я надто мало думаю про своїх ворогів, а тому не можу похвалитися, що прощаю їм. Не знаю, якою мірою вони мучать себе самі, щоб помучити мене. Я в їхніх руках, у них вся влада, вони можуть робити, що хочуть, і користуються цим. Тільки в одному вони безсилі і не можуть перемогти мене: мучачись через мене, вони не можуть змусити мене мучитися через них.

Другого дня після від’їзду я вже забув усе, що трапилося: і парламент, і пані де Помпадур, і пана де Шуазеля, і Ґрімма, і д’Аламбера, і їхні змови та їхніх спільників; я не згадав би про це за всю свою подорож, якби мені не доводилося вживати деяких застережних заходів. Замість цього мені навернулося на пам’ять те, що я читав напередодні від’їзду. Згадалися також «Ідилії» Геснера, що їх надіслав мені незадовго до того їхній перекладач Юбер. Обидва сюжети згадалися мені так виразно, що сплелися в моїй голові, і мені захотілося спробувати з’єднати їх, переробивши сюжет «Левита з Єфремових гір» у дусі Геснера. Його пасторальний наївний стиль, здавалося, зовсім не підходить до такого похмурого сюжету, і важко було припустити, що в моєму тодішньому становищі у мене з’являться радісні думки для пожвавлення теми. Все ж таки я спробував, лише для того, щоб розважитися в дорозі, і не сподіваючись на успіх. Але, ледве почавши, і сам здивувався приємності і слухняності своїх думок. За три дні я написав перші три пісні цієї маленької поеми, а закінчив її пізніше, в Мотьє. Я певен, що за все своє життя не написав нічого, де панувала б така зворушлива ніжність звичаїв, такий яскравий колорит, такі наївні картини, такий точний костюм, така антична простота в усьому, і все це незважаючи на страшний і, по суті, огидний сюжет, тож, окрім усього іншого, мені належить заслуга подолання труднощів. Якщо «Левит з Єфремових гір» і не найкращий з моїх творів, то він назавжди залишиться для мене найдорожчим. Я завжди перечитував його і, думається, перечитуватиму не інакше як з почуттям внутрішнього схвалення серця беззлобного, яке не тільки не зачерствіло в нещастях, а й у самому собі шукає втіху і знаходить відраду. Хай мені покажуть усіх цих великих філософів, що виявляють у своїх книгах таку стійкість проти лих, яких вони ніколи не переживали; хай їх поставлять у становище, схоже з моїм, і хай їм у першу хвилину обурення за зганьблену честь змусять написати подібну річ – побачимо, як вони з цим упораються.

Прямуючи з Монморансі до Швейцарії, я вирішив поїхати в Івердон до мого доброго давнього друга Рогена, який уже кілька років як оселився там і навіть запрошував мене погостювати в нього. Дорогою я дізнався, що Ліон залишається осторонь, і, таким чином, мені не довелося проїжджати через нього. Та зате я мусив би їхати через Безансон, місце воєнних дій, а отже, таке ж неприємне. Я вирішив узяти ліворуч і проїхати через Сален під приводом відвідати пана Мерана, племінника пана Дюпена, що був чиновником на солеварні і свого часу запрошував мене до себе в гості. Мені пощастило: я не застав де Мерана. Дуже задоволений, що мені немає потреби зупинятися, я поїхав далі, і ніхто не чинив мені перешкод.