Жан-Жак Руссо - Сповідь

Вже починали лунати глухі розкоти, вісники недалекої грози, і кожному хоч трохи проникливому спостерігачеві стало ясно, що навколо моєї книги і мене самого визріває якась змова, яка незабаром дасться взнаки. Тим часом моя впевненість і моя дурість доходили до того, що я не тільки не передбачав свого нещастя, а й не здогадувався про причину його навіть тоді, коли відчув його дію. Спершу досить вправно почали поширювати думку, що, переслідуючи єзуїтів, не можна виявляти упередженої поблажливості до книг і авторів, які нападають на релігію. Мені докоряли в тому, що я поставив своє ім’я на обкладинці «Еміля», ніби я не ставив його на всіх інших своїх книгах, і ніхто проти цього не заперечував. Наче боялися, що змушені будуть зробити деякі кроки, небажані, але потрібні, зважаючи на обставини, викликані моєю необережністю. Ці чутки дійшли до мене, але нітрохи мене не стривожили: мені навіть на думку не спадало, що в усій цій історії щось могло торкатися особисто мене, до того ж я відчував себе бездоганним, мав таке надійне опертя, дотримувався всіх правил і не боявся, що пані де Люксембурґ покине мене в скрутну хвилину через якусь помилку, яка, коли й існувала, то цілком стосувалася тільки її самої. Але, знаючи, як у подібних випадках відбувається справа, що зазвичай переслідують видавців, а авторів милують, я дещо хвилювався за бідолашного Дюшена, якщо пан де Мальзерб відкинеться від нього.

Я залишався спокійний. Чутки посилювались, і незабаром їхній тон змінився. Здавалося, мій спокій дратує публіку, а надто парламент. Через кілька днів збудження досягло небезпечних розмірів, а погрози, змінивши свою спрямованість, обернулися безпосередньо проти мене. У парламенті на повний голос заговорили, що не можна нічого добитися, спалюючи книги, а треба спалювати авторів. Коли ці міркування, гідні радше інквізиторів, ніж сенаторів, дійшли до мене вперше, я нітрохи не сумнівався в тому, що це вигадка гольбахівського гуртка, запущена, щоб налякати мене і спонукати до втечі. Я посміявся з такої легковажної хитрості і подумав про себе, що якби вони знали правду, то пошукали б іншого способу залякати мене. Але галас щодень гучнішав, і стало ясно, що справа набуває серйозного характеру. Герцог і герцогиня Люксембурзькі цього року пришвидшили другий свій приїзд до Монморансі і були там уже на початку червня. У замку майже не чути було розмов про мої нові книги, хоч вони й наробили стільки галасу в Парижі, а господарі будинку зовсім не говорили мені про них. Але одного разу вранці, коли я був наодинці з паном де Люксембурґом, він сказав мені: «Хіба в “Суспільній угоді” ви погано висловлювались про пана де Шуазеле»? – «Я? – вигукнув я, відступаючи здивовано. – Ні, присягаюся вам, навпаки, пером, що не знає лестощів, я віддав йому найбільшу хвалу, яку коли-небудь мав міністр». І я тут-таки навів йому це місце. «А в “Емілі”? – знову запитав він. «Жодного слова, – відповів я, – там немає жодного слова про нього». – «Ах! – промовив маршал з невластивою йому жвавістю. – Треба було зробити так само і в другій книзі або висловлюватися ясніше». – «Мені здавалося, що я так і зробив, – додав я, – я достатньо для цього поважав пана де Шуазеля». Я бачив, що герцог хотів щось сказати, але він стримався і замовк. Злощасна політика придворних, що переважає над дружбою навіть у найкращих серцях!

Ця розмова, дарма що коротка, з’ясувала для мене моє становище, принаймні до певної міри, і я зрозумів, що загроза спрямована саме на мене. Я оплакував ту нечувану фатальність, яка обертала на шкоду мені все добре, що я говорив чи робив. Але, вважаючи винними в цій справі пані де Люксембурґ і пана де Мальзерба, я не розумів, яким чином їх проминули і дісталися до мене; але тепер я вже ясно бачив, що не буде мови про справедливість і правосуддя, і що ніхто не з’ясовуватиме, справді я винен чи ні.

Гроза бушувала все дужче. Навіть Неольм у нападі балакучості висловив мені співчуття, що зв’язався з цим твором, оскільки не сумнівався, яка доля чекає на книгу та її автора. Одна лише обставина подавала мені надію: я бачив, що пані де Люксембурґ спокійна, весела і навіть радісна; поза сумнівом, вона впевнена в успіху своєї справи. Хіба не висловила б вона мені ані слова співчуття чи вибачення, якби за мене треба було хвилюватись? Хіба могла б вона так спокійно дивитися на те, якого характеру набуває справа, немов не має до неї ніякого стосунку і нітрохи не цікавиться моєю долею? Понад усе дивувало мене її мовчання. Мені здавалося, що вона повинна була б щось сказати. Пані де Буффлер була не така спокійна. Вона ходила туди й сюди із збудженим виглядом, їй не сиділось на місці, і вона запевняла мене, що принц де Конті все робить, щоб відбити підготовлюваний мені удар, який вона приписувала теперішнім обставинам, коли парламенту було важливо не дати єзуїтам приводу звинуватити його в байдужості до релігії. Проте видно було, що вона мало сподівається на успіх уживаних спільно з принцом заходів. Усі її розмови, швидше тривожні, ніж заспокійливі, зводилися до того, щоб схилити мене до втечі. Вона постійно радила мені виїхати до Англії, пропонуючи відрекомендувати мене своїм численним друзям і між іншим знаменитому Г’юму, [208]що належав до її найдавніших знайомих. Бачачи, що я все-таки зберігаю спокій, вона пустила в хід засоби, більш здатні похитнути мене. Вона дала мені зрозуміти, що, коли мене заарештують і почнуть допитувати, мені доведеться назвати пані де Люксембурґ, а її дружнє ставлення до мене, звичайно, заслуговує на те, щоб я не наражав себе на ризик скомпрометувати її. Я відповів, що в такому разі вона може бути спокійна, я її не скомпрометую. Вона заперечила, що обіцяти легше, ніж виконати, і тут вона була права, особливо щодо мене, бо я твердо вирішив ніколи не бути кривоприсяжником і ні в чому не брехати перед суддями, хоч як би ризиковано було говорити правду.