Жан-Жак Руссо - Сповідь

Правду кажучи, ця маленька Готон була дивною істотою. Вона не була миловидною, але її обличчя було важко забути, і я все ще пам’ятаю його, часом навіть аж надто виразно для старого безумця. Її очі, фігура і манери не відповідали її віку. Вона трималася строго і гордо, що дуже пасувало до тієї ролі, яку вона грала зі мною і думка про яку в мене відразу зародилася. У ній була дивна, майже неймовірна суміш зухвалості і скромності. Вона дозволяла собі зі мною найбільші вільності, не дозволяючи нічого мені самому, і поводилася зі мною як з дитиною. Це змушує думати, що сама вона або вже перестала бути такою, або, навпаки, була дитиною настільки, що не бачила нічого, окрім гри, у тій небезпеці, на яку себе виставляла.

Я був цілковито захоплений цими двома створіннями, причому мені ніколи не доводилося думати про іншу в товаристві однієї з них. А втім, не було нічого схожого і в тому, що вони змушували мене переживати. Я прожив би життя з мадемуазель Вюльсон, і не думаючи з нею розлучитися, але поруч з нею моя радість була тиха і не доходила до хвилювання. Я особливо любив її у великому товаристві, мене затягували і захоплювали жарти, піддражнювання, ревнощі. Я гордо тріумфував, бачачи, що вона віддає перевагу мені над дорослими суперниками, яких вона, здавалося, нехтувала. Я мучився, але й любив ці муки. Мене підігрівали і надихали аплодисменти, підбадьорювання, сміх. У товаристві я палав коханням, був поривчастий і дотепний, а наодинці з нею відчув би вимушеність, холод і, мабуть, нудьгу. Але я ніжно піклувався про неї, я страждав, коли вона бувала хвора, і віддав би власне здоров’я, щоб вилікувати її; і зауважте, що я добре знав з власного досвіду, що таке хвороба і що таке здоров’я. Коли її не було, я думав про неї, мені її бракувало. При зустрічі її ласки були приємні моєму серцю, але не почуттям. Я безкарно дозволяв собі вільності щодо неї, моя уява не вимагала більше того, що вона погоджувалася мені дати, але мені нестерпно було б бачити, що і з іншими вона поводиться так, як зі мною. Я кохав її як брат, а ревнував як коханець.

Але маленьку Готон я ревнував би як скажений турок, як тигр, якби тільки міг уявити, що вона поводиться з кимось іншим, як зі мною, бо то була милість, про яку я благав, уклякнувши перед нею. Близькість мадемуазель Вюльсон щиро мене тішила, але не хвилювала; при мадемуазель Готон я втрачав здатність бачити що-небудь ще, і в усіх моїх почуттях наставало сум’яття. Я був близький до першої без будь-якої фамільярності; але перед другою я тремтів і хвилювався, під час найфамільярнішого поводження. Думаю, коли б я залишався з нею довше, то не витримав би, мене задушило б серцебиття. Я однаково боявся не сподобатися обом, але з однією я був люб’язніший, а з іншою слухняніший. Нізащо в світі я не захотів би розсердити мадемуазель Вюльсон, але якби мадемуазель Готон наказала мені кинутися у вогонь, думаю, що негайно підкорився б.

Наше кохання, чи, точніше, наші побачення з Готон незабаром закінчилися, на щастя для неї і для мене. Мої стосунки з мадемуазель Вюльсон не були такі небезпечні, але й вони закінчилися катастрофою, хоча тривали дещо довше. Кінець подібних історій завжди повинен здаватися дещо романтичним і давати привід для здивованих вигуків. Хоча мої стосунки з мадемуазель Вюльсон і не мали такого гострого характеру, вони були, мабуть, привабливішими для мене. Я ніколи не міг розлучитися з нею без сліз: просто дивно, яку гнітючу порожнечу я відчував у розлуці з нею. Я міг говорити і думати тільки про неї: я щиро і гірко шкодував про неї, але я думаю, що по суті цей героїчний жаль стосувався не її одної; сам того не помічаючи, я шкодував почасти і за тими розвагами, центром яких була вона. Щоб пом’якшити гіркоту розлуки, ми писали одне одному патетичні листи, які могли б зворушити і камінь. Нарешті, мені була виявлена найвища честь: вона не витримала і приїхала до мене в Женеву. Цього разу моя голова запаморочилась остаточно. Я сп’янів і збожеволів на ті два дні, які вона провела в Женеві. Коли вона поїхала, я хотів кинутися за нею в воду, і ще довго повітря сповнювали мої крики. Через тиждень вона надіслала мені цукерки і рукавички; це здалося б мені дуже люб’язним, якби я не дізнався в той самий час, що вона вийшла заміж і що подорож, якою вона вшанувала мене, була здійснена заради купівлі вінчальної сукні. Я не описуватиму своєї люті, її легко собі уявити. У своєму шляхетному гніві я присягнувся ніколи більше не зустрічатися з віроломною, думаючи, що це буде для неї найжахливішим покаранням. Але вона не померла від цього. Двадцять років по тому я поїхав до батька і, катаючись з ним по озеру, запитав його, хто були ті жінки в човні, що виднівся недалеко від нас. «Як! – сказав мені батько, усміхаючись. – Серце нічого не говорить тобі? Це твоя давня любов: пані Крістен, колишня мадемуазель Вюльсон». Я здригнувся, почувши це майже забуте ім’я, але наказав човняру повернути в інший бік; хоча мені було б тепер легко відомстити їй, але я визнав, що не варто знов починати із сорокарічною жінкою сварку, почату двадцять років тому.