Жан-Жак Руссо - Сповідь

Дядько жив, як і мій батько, для власної насолоди, але не вмів, як той, підкорятися своїм обов’язкам і мало піклувався про нас. Тітонька, жінка святоблива і трохи пієтистка, [18]більше любила співати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цілковиту свободу, якою ми ніколи не зловживали. Як і раніше нерозлучні, ми були щасливі один одним і, не спілкуючись із пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас підштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо ніколи в житті ми ще не були такі зайняті! Характерно, що всі наші забави утримували нас удома, тож у нас і спокуси не виникало тікати на вулицю. Ми робили клітки, сопілки, волани, барабани, будиночки, водяні гармати, арбалети. Ми псували інструменти мого любого діда, аби, наслідуючи його, майструвати годинник. Найбільше нам подобалося базграти папір, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приїхав італійський шарлатан Гамба-Корта. [19]Ми сходили раз подивитися на нього і більше не захотіли. Але у нього були маріонетки, і ми почали майструвати ляльок. Його маріонетки розігрували щось подібне до комедій, і ми вигадали комедії для своїх. Не маючи машинки, ми самі змінювали голос, щоб говорити за Полішинеля, і грали ці чудові комедії для своїх бідолашних рідних, у яких вистачало терпіння дивитися нас і слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сім’ї прекрасну проповідь, яку він сам і написав. Ми негайно закинули комедії і заходилися складати проповіді. Я знаю, що всі ці подробиці не дуже цікаві, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цілком розпоряджаючись часом і самими собою в такому ніжному віці, ми зовсім не відчували потреби зловживати своєю свободою. Ми так мало потребували товаришів, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на їхні ігри без будь-якої заздрості, навіть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала наші серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростіші речі давали нам втіху.

Бачачи нашу нерозлучність, на нас звернули увагу, тим паче, що мій кузен був дуже високий, а я малий на зріст, і ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фігура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода і очевидна слабкість викликали насмішки інших дітей. Йому дали прізвисько Барна Бреданна [20]місцевою говіркою, і щойно ми з’являлися, як з усіх боків лунало: «Барна Бреданна!» Він зносив це спокійніше за мене. Я сердився, ліз у бійку, а саме цього й добивалися маленькі розбишаки. Я бився, мене лупцювали. Мій нещасний кузен підтримував мене, як міг, але він був слабкий, його звалювали з ніг одним ударом кулака. Тоді я розлючувався, і мені добряче перепадало. Дражнили не мене, а «Барна Бреданна», але я так розпалив їхню злість своєю норовливістю, що ми наважувалися виходити лише тоді, коли вони були в класі, боячись, що школярі переслідуватимуть нас криками і стусанами.

Отак я вже й виявився захисником справедливості. Щоб стати паладином за всією формою, мені бракувало лише дами серця; у мене ж їх було дві. Час від часу я відвідував свого батька в Ніоні, містечку в кантоні Во, де він влаштувався. Мого батька дуже любили, і прихильність до нього поширювалась на його сина. Поки я недовго гостював у нього, мене пестили всі наввипередки. Особливо ласкава була зі мною якась пані Вюльсон, а її дочка, до всього ще, вибрала мене своїм кавалером. Уявіть-но собі одинадцятирічного кавалера при двадцятидворічній дівчині! Але всі ці пустунки так люблять висувати вперед маленьких ляльок, щоб затулити ними великих, або щоб привертати їх грою з дітьми, якій вони вміють надати стільки чарівності! Що до мене, то я зовсім не відчував різниці наших років, приймав усе серйозно й віддавався їй усім серцем, чи, точніше, головою, бо був закоханий лише розумово, хоча і втрачав розум. Від усіх моїх захоплень, хвилювань і шаленства можна було померти зо сміху.

Я знаю два види кохання, дуже різних і справжніх, що не мають між собою майже нічого спільного, хоча обидва надто гарячі й відрізняються від ніжної дружби. Все моє життя поділилося між цими двома видами кохання, і мені доводилося навіть переживати їх одночасно. Наприклад, на той час, про який я веду мову, коли я публічно і тиранічно заявляв права на мадемуазель Вюльсон і не міг пережити, щоб який-небудь чоловік наблизився до неї, я недовго зустрічався і з крихіткою Готон. Під час наших бурхливих побачень вона погоджувалася розігрувати для мене шкільну вчительку, ото й тільки, але це «тільки» здавалося мені вершиною блаженства. Оскільки я зазнав ціну таємниці, хоча й користувався нею по-дитячому, я дозволяв і мадемуазель Вюльсон, яка й гадки не мала про це, використовувати мене для прикриття іншого кохання. Та, на превеликий жаль, мою таємницю було розкрито. Можливо, моя маленька вчителька берегла її не так ревно, як я. Нас не забарилися розлучити, і через деякий час, повернувшись до Женеви і проїжджаючи через Кутанс, я чув, як якісь дівчатка гукали мені услід: «Готон-шльоп-шльоп-Руссо!»