***: Холодний Яр

Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…

Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. – Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".

Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерті, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.

Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…

"Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. – Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."

Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.

Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.

1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності".