Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Дослідники побудували графік залежності цін від часу на основі даних прикордонної служби та опитування, здійсненого іншими агенціями США та Мексики. Усі криві показують постійне і різке зростання ціни перетину кордону від 700—1400 доларів 1993 року до 1500—2400 доларів 2007 року (у цінах того року). Отже, в реальному вираженні середня ціна майже подвоїлася. Водночас дослідники відобразили кількість людино-годин, витрачених на охорону кордону. Обидві криві досконало корелюють (див. рис. 9.1). Схоже, що доповідь підтверджує свідчення з перемитницьких джерел Віктора Кларка: посилення охорони кордону з боку США значно збільшило вартість нелегального перетину кордону.

Прочитавши все це й побачивши на власні очі страшні прикордонні перешкоди, я замислився над тим, що приваблює картелі до цього тяжкого ринку. Через збільшення часу спостережень за чергою перетин кордону набагато ускладнився. У Прикордонній службі США нині 21 тисяча військовослужбовців, що приблизно дорівнює чисельності армії Канади. Місцеві «койоти» поволі втрачають роботу, а ті, хто залишається, правлять набагато вищі ціни, що обвалює попит. Скільки ж справді можна заробити перемитництвом людей?

У Сан-Дієго я прямую на зустріч із Девідом Скоттом Фітцджеральдом, співголовою Центру порівняльних досліджень імміграції при Університеті Каліфорнії – Сан-Дієго. З 2005 року його факультет проводить досить цікаве щорічне опитування жителів центральномексиканського штату Халіско, що з нього походить найбільше мігрантів до США. Виявляється, що перемитництво людей досі успішне і стає більш винахідливим. Деякі картелі пропонують послуги «від дверей до дверей»: групи мігрантів комплектують у мексиканській глибинці і доправляють їх із повною обслугою до якогось міста у США. За розцінками, що їх наводить Віктор Кларк, пакет послуг із Центральної Мексики до Лос-Анджелеса коштує 2500—3000 доларів, що дешевше за скромніший пакет тіхуанських «койотів». За більший комфорт мігранти мають доплатити 1000 доларів за оренду підробних документів, що дає більше шансів у разі зупинки імміграційною службою. Задоволених клієнтів чимало: за Фітцджеральдом, 95 % мігрантів успішно перетинають кордон, хоча й не завжди з першого разу. За його даними, на кордоні завертають від третини до половини мігрантів. Тож більшість перемитників включає у вартість потрібну кількість спроб перетину кордону.

Фітцджеральд каже, що посилені заходи безпеки тільки на руку більш професійним контрабандистам:

– У результаті посилення контролю кордонів США мережі «койотів» розширилися й більш криміналізувалися.

Стосунки між койотами і картелями складні: картелі самі мігрантів не обслуговують, а винаймають для цього перемитників людей, які сплачують їм за derecho de paso – ліцензію на використання зв’язків і території картелю біля кордону. У деяких випадках картелі дозволяють використовувати свою дорогу наркоінфраструктуру для контрабанди мігрантів. У 2014 році в тіхуанському передмісті Лібертад виявлено тунель для перемитництва людей. Мексиканська поліція провела рейд у двох будинках: один слугував притулком для мігрантів (найчастіше з Центральної Америки, яким у Мексиці треба було сидіти тихо, бо дозволу на проживання вони не мали), а другий стояв за кілька ярдів від кордону й приховував вхід до тунелю, що вів до Каліфорнії.

З ускладненням перемитництва людей картелі та підтримувані ними «койоти» тепер нібито забирають ринок у перемитників-одинаків. Це не радує останніх, але якщо обсяг ринку скорочується, то такий стан зрозумілий. Зрештою, можна було би вважати, що ускладнення перетину кордону знеохочуватиме людей до цього.

І так, і ні. Посилення контролю кордону, може, когось і знеохотить. Але решта переконалася, що слід звертатися саме до послуг «койотів». Самостійно більшість потенційних мігрантів не зможуть оминути ні комплексні наземні сенсори, ні прилади нічного бачення в Сан-Дієго, а також подолати Аризонську пустелю (цю ідею Віктор Кларк лаконічно називає «самогубчою»). Тому так приваблює пропозиція допомоги професіонала. І, здається, результати опитувань це підтверджують. На початку 1970-х лише 40—50 % мігрантів зверталися до «койотів». У 1990 році – 80 %. У 1999-му – вже 90 %. Опитування 2006 року (тих, хто робив першу спробу перетину) показало, що до «койотів» зверталося 95 % мігрантів 101. Посилення контролю перетворило дешеві послуги, якими майже ніхто не користувався, на дуже прибутковий і всім потрібний бізнес.