Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Аналітики вважають, що з огляду на широкий діапазон галузей, у яких нині присутні картелі, нема рації називати їх лише наркокартелями. Деякі інституції, зокрема й ФБР, тепер називають їх «транснаціональними злочинними організаціями», ТЗО, англійською TCOs . (Cхоже, що онлайн цей термін ще не прижився: Google на ваш запит «Mexican TCOs» перепитує: «Did you mean: Mexican TACOs?» ) Хоч як їх називай, зрозуміло: наркокартелі промацують інші галузі.

• • •

Розгалуження картелів копіює поведінку законних компаній. Фірми дбають про своє зростання, передусім ті, які мають більше готівки для інвестування (а це завжди проблема для криміналітету, бо в нього непрості стосунки з банками), активно виходять на нові ринки в надії на те, що їхній досвід допоможе їм швидше вирватися наперед. Диверсифікація мексиканських картелів розпочинається через кілька десятиріч після останньої хвилі диверсифікації американських корпорацій. У 1950 році менш ніж третина компаній, за оцінкою Fortune , працювали більш ніж в одній галузі. У 1974 році їх стало вже дві третини. Манія диверсифікації сягнула піку в 1977 році, коли Coca-Cola спробувала була вийти на ринок вина, поглинувши Taylor Wines . Мабуть, ідея «коки-шато» не сподобалась, і задум зазнав невдачі. Відтак тренд став протилежним, і компанії зосередились на тих кількох справах, які вони роблять дійсно добре. Ця історія з диверсифікацією вельми повчальна, бо ідеї, які лягали в її основу, допомагають пояснити, що живить нинішній тренд у злочинному світі.

Візьміть-но вино від Coca-Cola (до нього має добре пасувати сальвадорський сир). Нехай це невдача, але це й гарний приклад «концентричної диверсифікації», як її називають гуру менеджменту: компанія використовує свій досвід в одній галузі, щоб запустити у виробництво продукцію, розраховану на іншу групу споживачів. Coca-Cola нічогісінько не знала про вино. Але вона здібна до маркетингу, брендингу і має одну з найпродуманіших мереж дистрибуції у світі. Компанія розраховувала на те, що зможе застосувати свої ноу-хау з маркетингу та потужну збутову машину у виноробстві. Такі самі сподівання і в наркокартелів, які розпочинають перемитництво людей. У них немає досвіду роботи з мігрантами, а їхні клієнти – мексиканські бідняки, які бажають дістатися до США, – це новий ринок, що значно відрізняється від звичних заможних американців, які купують основний товар картелю. Проте досвід таємного перемитництва речей через кордон, підкупу й залякування посадовців цілком можна використати в багатьох інших галузях. Якщо є контрабанда наркотиків, то чому не може бути контрабанди людей?

Віктор Кларк Альфаро з Тіхуани може чимало розповісти як про легальний, так і про нелегальний перетин кордонів; він читає курс антропології в Університеті Сан-Дієго. Як багато хто у прикордонні, він живе відразу в двох країнах, двічі на тиждень вирушаючи на лекції до США. Я поїхав на зустріч із ним у його помешканні в Тіхуані, що є також офісом Міждержавного центру захисту прав людини, невеликої громадської організації, яку він очолює. Я сходжу зовнішніми сходами багатоквартирного будинку, зупиняюся перед масивними вхідними дверима й чекаю, доки Кларк по черзі відчіпляє ланцюжки на дверях і перепрошує за затримку. П’ять місяців тому влада штату відкликала охоронців, яких надавала йому на час чергового небезпечного розслідування. Йому вдалося виявити низку посадовців штату, які продавали картелю фальшиві поліцейські посвідчення. Зрозуміло, що він міг накликати на себе біду.

У кабінеті, де вздовж стін порозкладувані книжки й документи, Кларк, наукові інтереси якого пов’язані з тіхуанським криміналітетом, розповідає мені про стан ринку перемитництва людей. Він регулярно розмовляє з місцевими «койотами», як тут називають перемитників людей, що деякі з них навіть брали участь у його лекціях у Сан-Дієго по скайпу, розповідаючи американським студентам про перемитництво. Загалом, каже він, є два види послуг. Головна опція – разом із гідом спробувати пішки подолати смугу, сподіваючись не наразитись на американських прикордонників. Для багатіїв і тих, хто не подужає долати річки, пустелі й гори, передбачена VIP-послуга: перетнути кордон «у порядку живої черги», тобто спробувати пройти паспортний контроль із фальшивими документами. «Койоти» доларів за сто купують використані візи й підмальовують зовнішність клієнта так, щоб він скидався на персонажа на світлині. Гід непомітно скеровує мігранта в чергу, яка рухається найшвидше, бо там черговий лише мигцем дивиться на документи. Ураховуються всі деталі: такому шукайбіді «койоти» не забувають навіть укинути до торби сувеніри, щоб виглядало правдивіше.