Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Набагато мудріше й вигідніше рішення — знайти стихійним хаотичним силам розумне застосування, ніж марно намагатися їх приборкати, виконуючи сізіфову роботу. Нам про це прокляття зла добре відомо з тієї ж обмовки Мефістофеля Ґете:

Я — той сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого [613].

Вистачить просто управляти й спрямовувати енергію хаосу, що сама себе підживлює і формується зворотним колом причинності, і вона почне працювати на нас, що, власне, й зробив згаданий святий. Тобто економіка мала би бути мистецтвом керманича (до речі, грецькою мистецтво керманича називалося kyberneutein — звідси кібернетика). Економіка повинна сприймати хаос вільного вибору не як перешкоду (хоч вона й здається розбурханим морем), а як засіб. Замість того, щоб під загрозою стихії намагатися море заспокоїти й управляти ним, економіка би мала навчитися вести по ньому корабель.

Про цю проблему цікаво пише відомий американський економіст Майкл Новак у книзі «Дух демократичного капіталізму». Він стверджує, що зі всіх існуючих та історичних систем тільки система демократичного капіталізму зрозуміла, наскільки глибоко оселився «гріх» у душі людини, і засвоїла, що жодній системі не під силу цей гріх викоренити. Тому капіталізм сприймає «світ після падіння» як факт, від якого треба відштовхуватися, тим більше, що йому вдається «перетворювати його енергію в силу» [614].

Зрештою, Бог теж «оре чортом». Він використовує це зло як свого (хай і норовливого, ідучи за інтерпретацією уривку з Єзекіїла) слугу, ким воно, власне, від самого початку й було [615].

Хороша людина чи зла — це ключове питання всіх суспільних наук. Власне, від цього буде розвиватися «регулювання». Якщо людина зла вже за самою своєю природою, тоді треба силою привчати її до добра (у контексті й під приводом «суспільного добра») та обмежити її свободу. Якщо людина людині вовк, вважає Томас Гоббс, тоді нам потрібна сильна держава, сильний Левіафан, який нас привчить до (людині невластивого) добра.

Якщо ж, навпаки, природа людини (тобто певне онтологічне ядро буття людини, її власне я, де зароджується мотивація всіх вчинків) — добра, тоді вже можна більше laissez-faire. Людину можна просто так облишити бути, оскільки її природа автоматично тягнеться до добра. Втручання держави, правила та обмеження свободи можна застосовувати лише там, де людина як частина цілого недостатньо (колективно) раціональна чи де погано діє спонтанна суспільна координація і де вимушена координація здатна забезпечити кращі результати (наприклад, у випадку надзвичайних ситуацій). Ідеться про одне з ключових питань економіки: чи можна покластися на свободу волі тисяч індивідів, чи суспільству таки потрібна координація зверху? У яких сферах людської поведінки спонтанний ринок може досягти оптимальних результатів? Коли взаємодія вільної (нерегульованої) поведінки буде спрямовуватися до добра, а коли — до зла? Саме питання доброго чи злого начала визначає відмінність підходів різних шкіл. Ми — суспільство злодіїв і негідників чи сусідів?

Любов до ближнього стала однією з основних заповідей християнства. Людина народжується як zoon politikon, істота політична [616]. Ми об’єднуємося в спільноти не через свої недоліки чи з необхідності (принаймні це не першопричина), але через свій суспільний характер [617]. Навіть щойно створений і досконалий Адам не повинен був лишатися сам: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» [618]. Фома Аквінський на сторінках «Суми теологічної» аргументує, що й в райському саду Едемі — на стадії досконалості та невинності — людина жила «суспільним життям» [619]. Проте він іде ще далі. Людина, на його думку, для всіх є довіреною особою, тобто його розуміння — повна протилежність гоббсівському людина людині вовк. Фома — людина добра, і як істота політична він готовий робити добро й стосовно інших. Це засадничо впливає на його погляд на суспільство, а отже, і на формування (економічних) інструментів, які в ньому оперують.

Тобто якщо індивід — це істота суспільна, значить, потрібно, щоб інші люди підтримували її на шляху до досягнення власної цілі: проте найкраще це відбувається тоді, коли між людьми існує взаємна любов. ... Проте всім людям притаманно, щоб вони любили одне одного; ознака цього — що, «керуючись природним інстинктом, людина в часи скрути допоможе іншій людині» (Аристотель); навіть незнайомій, під цим варто розуміти, що вона вкаже на те, що хтось іде хибним шляхом, підбадьорить того, хто занепав духом, та інші схожі ситуації, так ніби кожна людина була б іншій людині довіреною особою і другом [620].