Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Європейську філософську традицію можна вважати лиш серією прикінцевих приміток до того, що написав Платон.

\ Альфред Н. Вайтгед

В античності зародилися європейська філософія, основи євроатлантичної цивілізації, та й економіка знайшла в ній багато інспіративних думок. Ми не зможемо в повному обсязі зрозуміти сучасну економіку, не розуміючи суті суперечки між епікурейцями та стоїками. Це саме гедонізм філософа Епікура згодом зазнає точної економізації та технічної математизації в руках Дж. Бантама та Дж. С. Мілля. Ми ж від грецької цивілізації — насамперед завдяки Платону — успадкували основи раціональної ідеалізації та тему наукового прогресу, вираженого математикою, які в сумі посприяли виокремленню та подальшому розвитку економіки.

Найважливіший і найтривкіший внесок Платона в формальну думку — це підвищення математики до головного інструменту наукових пошуків. Усі науки, які послуговуються математичним аналізом, — і економіка тут не виняток, — повинні зрозуміти сутність платонів-ського ідеалізму, якщо вони хочуть правильно оцінити значення та ліміти математики у своїй галузі [298].

Однак спочатку ми коротко зупинимося на інших ранніх філософах, а почнемо взагалі з античної традиції дофілософської, поетичної.

На етапі зародження грецької цивілізації велику роль відігравала поетична традиція, вершиною якої стали епоси Гомера «Іліада» та «Одіссея». Бельгійський історик Марсель Детін у своїй книзі «Майстри правди в архаїчній Греції» вказує на один цікавий факт. Перед початком розвитку грецької софістичної та філософської традицій поетика відігравала набагато вагомішу роль, ніж сьогодні ми собі можемо уявити.

Традиція, що базувалася на усній подачі матеріалу та розвитку складних мнемотехнік, несла з собою геть інше розуміння правди та справедливості — поряд з міфологією та мистецтвом вона містила й філософію. І тільки набагато пізніше писемна традиція «вирвала» правду та справедливість з ексклюзивної власності поетів і вони перекочували у володіння філософів. Наприклад, Платон вважає поетів не «колегами з іншої галузі, які ставлять перед собою інші цілі, а небезпечними суперниками» [299]. Перші філософи намагалися боротися з міфами, позбутися нарації, побудувати пізнання на незмінних константах — щоб таким чином вони самі могли стати «майстрами правди». Пізніше цю роль візьмуть на себе священики та теологи, а ще пізніше — науковці, на яких зараз спрямовані всі запитання про істину.

Як же виглядало «поетичне» розуміння правди в архаїчній Греції? Поетичні Музи самі про себе говорять так:

Музи гордо вимагають для себе привілеїв говорити правду (чи обманювати). До того ж «поетів, як епіків, так і трагіків, насправді вважали головними етичними мислителями та вчителями Греції; ніхто не вважав їхні твори менш важливими, ніхто не стверджував, що вони менше прагнуть правди, ніж спекулятивні прозові розповіді істориків та філософів» [301]. Правда й реальність ховалися в мові, в історії, у нарації. Успішні історії з-під пера поетів повторювалися, переживали своїх творців і своїх головних героїв, постійно існували в думках людей. Поезія — це образ реальності. Дуже влучно це описує цитата, яку приписують поету Сімоніду: «Поезія — це образ, обдарований мовою» [302]. Проте насправді поети зайшли ще далі, і своєю мовою реальність та правду творили. Важливу роль у становленні правдивого відігравали честь, пригоди, великі вчинки та слава, що їх супроводжують. Похвалою з вуст поетів можна досягти слави. Хто славний, того будуть пам’ятати люди. Той стане більш реальним, більш справжнім. Стане частиною історій інших людей — тобто почне реалізовуватися (втілюватися) також у житті своїх співгромадян. Що збережено в пам’яті — то й правда, а що забулося — того й не було.

Правда не завжди мала сучасний «науковий» вигляд. Сьогоднішня наукова правда ґрунтується на точних і об’єктивних фактах, але правда поетична тримається на внутрішній (емоційній) співзвучності з історією чи віршем, «[міф] створювався передусім не для мозку... він промовляв безпосередньо до почуттів» [303]. Антична філософія, так само як і пізніша наука, намагається відшуковувати стабільність, константи, величини, незмінності. Наука шукає (формує?) порядок, занедбуючи все інше, як тільки можна. Проте життя не таке. Це, мабуть, кожен знає зі свого особистого життя, але що як реальність загалом така? Поезія — це галузь, яка набагато вразливіша щодо правди, ніж пізніші методи — філософські чи наукові. «Трагічні вірші через свою тему й суспільну функцію часто перебувають у конфронтації з проблемами, які певним чином пов’язані з людиною та випадком, тоді як у філософському тексті можна їх випустити чи оминути» [304].