Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Одним словом, економіка б мала стояти на обох ногах — мати тіло й душу. Невипадково економіка як спеціальність була спершу відгалудженням моральної філософії. І саме тут картинку ідеально доповнює усіма забута друга книга Адама Сміта, у якій ідеться про мораль та почуття, вона навіть так називається. Ось ця недорозвинена нога, через яку кульгають економіка й наука про економіку.

Та й як тут не кульгати, коли ми намагаємося рахувати цінності, з яких лиш деякі мають ціну. Саме в цьому, як мені здається, полягає основна проблема економіки: майже все має якусь цінність, та лиш деякі цінності мають ціну. Так, наприклад, потяг, реклама чи пилочка для нігтів, безперечно, мають свою цінність, а мають і ціну (тому що існує ринок цих продуктів); інші цінності (дружба, усмішка дитини, чисте повітря тощо) — це невід’ємі цінності, але ціни в них немає (як немає для них ринку, їх не можна вільно обміняти). Тому економіка кульгає і має нищівні наслідки, бо дуже часто конфронтують між собою цінності з ціною і цінності без ціни.

З незапам’ятних часів тверде вбиває м’яке, «коваль» Каїн вбиває «вітряного» Авеля, агент Сміт (коваль) постійно хоче знищити Нео (Нео втікає, обороняється, але вбивати не хоче). М’яке потрібно захищати від твердого. Так само і в економіці. Реклама на біг-борді має цінність і має ціну, тоді як красивий пейзаж (який ця реклама може собою закрити) має лише цінність, а ціни не має. Що далі? Як знайти рівновагу?

Вирішити цю проблему можна трьома способами: перший — спробувати знайти чи виразити ціну цінності пейзажу, зрештою, у цьому напрямі намагаються рухатися деякі аспекти економічної думки («ціна» чистого повітря апроксимується купівлею дозволів на викиди CO 2тощо). Друга можливість — просто не допускати сюди ринок, заборонити розміщення біг-бордів у красивих місцях, аналогічно до того, як у міських парках заборонено будувати заводи. І третя можливість — пом’якшити тверді цифри, сприймати ціну реклами як fuzzy.

Чи варто симулювати впевненість, якщо ми перебуваємо в ситуації фундаментальної невпевненості? Іншими словами: чи може бути точне передбачення майбутнього небезпечним? Уявімо собі, що ми в кімнаті, у якій зникло світло і там стало так темно, що не видно й на крок поперед себе, і ніхто не знає, у якому напрямку двері. А потім озивається чийсь голос, який з великим авторитетом заявляє: «Я знаю, де двері, я знаю це дуже чітко, ідіть за мною, слідуйте за моїм голосом». І якщо в ситуації фундаментальної невпевненості люди повірять у цей прогноз і з усієї сили ринуть на звук голосу, це може призвести до того, що всі вдаряться в стіну, чи ще гірше — випадуть з вікна. Якби ніхто не зробив такого прогнозу, що б сталося? Люди стали б цапки і, потихеньку посуваючись уперед, почали б досліджувати кімнату, аж доки б не знайшли двері. Так, стратегія не надто швидка, але принаймні ніхто не розіб’є собі носа й не скрутить в’язи.

Думаю, нам не вистачає саме цих пошуків, цієї невпевненості. Симуляція впевненості — дуже небезпечна справа. Ми надто швидко бігли в темряві. У нас було відчуття, що ми прорахували всі ризики і убезпечилися від усього неочікуваного. Ми поміняли стабільність (виражену, наприклад, невеликим державним боргом) на швидкість (допінгове зростання ВВП).

У житті, звісно, існують сфери, де ми діємо без грошей, хоч і оперуємо великими цінностями — це наносфера родини, друзів, закоханих і так далі. У цій сфері ми обмінюємося цінностями, але при цьому нам не потрібні ні гроші, ні точність, ні ціна. У цій сфері ми навіть спеціально поводимося неефективно й умисне неегоїстично. А якщо вже ми поводимося егоїстично, то принаймні намагаємося подати це так, ніби йдеться зовсім не про наші власні інтереси, що ми все це робимо для інших , а не для себе. Іншими словами, тут не працюють правила, які економіка так ревно оберігає, принаймні ми не хочемо, щоб вони працювали. Дослідженням «наноекономіки» займається, наприклад, біхевіористична економіка.

Але що коли інші правила поведінки не працюють не лише в наноекономіці, а й у гіперкомплексах? Коли банкрутують великі комплекси, як-то, держави чи важливі підприємства, то здається, що ми теж поводимося інакше, прощаємо, навзаєм допомагаємо, не дотримуємося суворо договору, тому що інакше може настати колапс усієї системи. Класичні правила економіки можуть добре працювати в центральній області — а от у крайніх точках (найбільшій і найменшій) вони дають осічку. У цьому значенні не існує «загальної теорії», ба й Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія» говорить лише про центральний блок. Як і в квантовій фізиці, варто по-іншому будувати хід думок на низькому квантовому рівні, ще інакше в звичайному масштабі (тут «достатньо» Ньютона, хоч ми й знаємо, що йдеться лиш про апроксимацію реальності), і зовсім по-іншому у великому масштабі, де «працює» загальна теорія. При цьому ми всі розуміємо, що повинна бути теорія, яка б об’єднала ці три положення, але поки що нічого кращого ми не вигадали.