Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

У середньовіччі сперечалися щодо кількості ангелів, які можуть одночасно танцювати на вістрі голки, у наш час світом правлять маржинальні оптимізації. Проте в цьому світі середньовічна дискусія видається реалістичнішою вже хоча б тому, що супроти таємничих термінів теоретичної економіки, вістря голки все ж реальне, а образ ангела — всім доступний. Хай там як, жоден з обох способів теоретизування не можна виміряти емпірично, тож поза своїм дискурсом вони беззмістовні й непридатні для застосування. Вони набувають якогось значення лиш замкнені в їхньому власному світі.

Мовчання живих та світ 65-го поля

Другий — це світ живих (як опозиція до світу мертвих), світ, у якому наука мовчить. Найкраще його описано в останньому реченні монументального «Трактату» Вітґенштейна, яке також стає кульмінацією всієї його творчості: «Про те, про що не можна говорити, треба мовчати» [1021]. Вітґенштейн де-факто доводить нас до парадоксу поза-змістовності (у жодному разі не без-змістовності!) моделей. Вони — позбавлене змісту, але помічне риштування, по якому ми деремося вгору. Проблеми цього світу являються нам, але ми здатні їх сформулювати, вони не передбачають ані питання, ані відповіді. Справжній світ живих не можна передати абстрактно. Немає моделі, якій би вдалося вмістити в себе весь наш неочищений і необрізаний світ, з усією його живою, пульсуючою і текучою складністю.

Шахівниця складається з 64 клітинок. Вони чорні й білі, квадратні, й на них діють чітко встановлені правила. Гру де-факто можна відтворити й у зворотному порядку, зупинити час, одну партію повторювати до повного виснаження — адже ми розуміємо правила гри в шахи, ми самі їх вигадали. Мої друзі, коли ще грали в шахи, то відставляли бокали пива чи келихи вина на сусідній столик, який називали 65-им полем. Так невдовзі 65-им полем став увесь світ, що був за шахівницею. А що коли з аналітичним підходом та сама ситуація? Ми вміємо належним чином пояснити й чорно-біло проаналізувати шахове поле, яке ми самі й вигадали, однак всі найважливіші речі розігруються на сусідньому полі, на полі шістдесят п’ятому.

Проте речі, про які ми не можемо (ні науково, ні аналітично) розповісти й які нам потрібно просто тихенько перескочити, буквально кричать нам, що ідеться якраз про речі найважливіші, і це саме ті речі, про які ми хочемо й повинні говорити [1022] .

Аналітичній науці (якщо вона сумлінна) доводиться обходити мовчанкою цілу низку сфер життя (очевидно, найважливіших). Однак більшість наших життєвих інтересів (а часто і наукових) лежить саме в площині 65-го поля. Тому давати однозначні (наукові) відповіді на реальні запитання складніше, ніж здається.

Тому в економіці панівними є два типи проблем: економіка живе в особливому стані шизофренії. Економіст-теоретик повинен забути про реальний світ (він повинен мріяти, як колись Декарт), інакше йому зі своїми моделями далеко не зайти. У винагороду за це він може отримати висновки, які настільки ж далекі від реального життя та непрактичні, як і сама модель. Якщо ж уже економіст говорить про практичну економіку, наприклад, про економічну політику, він часто забуває про моделі (на практиці вони йому ні до чого), відкидає непотрібний складний теоретичний апарат і говорить зі свого досвіду [1023] .

І ще одна остання імплікація для економістів. Економіст повинен бути покірним, усвідомлювати, що ми не вигадуємо і не будуємо економіку. Як я вже намагався продемонструвати, сама економіка існувала задовго до того, як з’явилася наука про неї. Вона така ж архетипальна, як і саме людство. Ми не архітектори економіки, ми всього лиш туристи (які об’їздили трохи більше чи трохи менше), що розглядають прекрасне й величне старовинне місто. Ми нібито дивимося на циферблат і намагаємося зрозуміти механізм дії годинникового механізму, схованого всередині. Через певний час ми б уже змогли передбачити, де знаходитимуться стрілочки в будь-який час у майбутньому. Але якби такий годинник побачив інопланетянин чи людина, яка не знає, як працює годинник, вона б могла вигадати будь-яку теорію на пояснення руху годинникових стрілок. І на основі цих методів та академічних суперечок вона б вибрала найкращу з них, чи то вже відповідно до критеріїв математичної елегантності, простоти, достовірності, політичної вигоди, чи на основі вроджених уявлень про те, як би такий механізм мав діяти тощо. І не факт, що в цьому конкурсі виграє сама та теорія, яка б запропонувала пояснення механізму з допомогою складних взаємозв’язків пружин та великої кількості різних кружечків.