Микола Куліш - Маклена Граса (збірник)

Жінки заворухнулись, проте не пішли. Одна Орина пошкандибала, безтямно бурмочучи:

– Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо… Аби не додому – ходімо! По чашу ходімо!..

Параска. Стій, Ларивоне, голубе, стій!

Орина. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій!

Став Ларивон. Дрючок додолу опустив. Дивиться.

Параска. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу… Тричі виперу, тільки ти не бийся…

Вищирився на неї Ларивон, подобно усміхнувся. А Параска так і засвітилась радісно.

Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала.

Орина. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошечки полежала. Хай Бог простить, трошечки полежала… Татонько мій! Не забув, не забув…

Параска. Ти ж її не вдариш, Ларивоне? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо…

Орина. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій… (Аж засміялась, до Ларивона припавши.)

Повернувся Ларивон, браму одчинив і виніс чашу та хрест. Тиче їх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає.

Параска. Сам винеси, Ларивоне! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!..

Підійшли ще жінки, оточили Ларивона. Підбіг Смик.

Орина (шкандибаючи попліч з Ларивоном, за чашу рукою вхопилась) . Авжеж, неси! Неси, неси!..

Параска. А що! Дорогу дайте, чоловіки!

Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась. Та ще Копистка, скручуючи цигарку, одстав, запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі:

– Оце й я скажу – чудо! З резолюцією… (Іронічно.) Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи… (Та й подався.)

Завіса

Напровесні Копистка сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! – задзвонили в церкві. Задзвонили – перестали.

Копистка. Гм… Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало… (Одчинив віконце, виглянув.) Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш… А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей.) Щось надумав, мабуть, хлопець.

Увійшов Вася. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.

Копистка. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?

Вася тільки головою хитнув.

Може, де пужар?.. Не видко, кажеш… Гм… А куди це ти налагодився?

Вася (як хворий, повів рукою) . А… туди.

Копистка. От тобі й на! Та куди саме?

Вася. Не знаю… В город думка була.

Копистка. В город?

Вася. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили – і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.

Копистка. А дід хіба не ходив до церкви? Гиря ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!

Вася. Діда прогнали… А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи смикав.

Копистка (зворушився) . То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував… А в торбинці в тебе що?

Вася. Та… Книжки.

Копистка. Гм… Книжки? І букваря, ма’ть, забрав?

Вася. Та… й букваря.

Копистка. І тетрадьку?

Вася. Яку тетрадьку?

Копистка. Та тую, що… совіцькі слова виписував.

Вася. А-а… Забрав, дядю! Аякже!

Копистка(заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут… За секретаря будеш. Тобі скільки років?

Вася. Та… ще помру я тут.

Копистка. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом…

Вася. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть…

Копистка. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш – приїде! А он тобі надворі що – весна? А ондечки подивись що – сонце? Та яке сонце, гей!

Вася. Та… сонця ж не можна їсти.

Копистка. А то так: сонце не ґава – його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах – хліб уродить… А поки що в мене сьогодні ґава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що?