Paulo Coelho - Хіпі

Ми завжди відчуваємо, коли за нами спостерігають. І Пауло знав, що красива хіпійка сиділа поза його полем зору, зосередивши погляд на ньому. Він повернув голову – і вона справді була там, але одразу почала читати, коли їхні очі схрестилися.

Ну, і що робити? Майже півгодини він роздумував, що мав би підвестися й піти сісти поряд з нею – саме цього він чекав в Амстердамі, де люди знайомляться без необхідності вибачень і пояснень, а просто через бажання поговорити й обмінятися досвідом. Під кінець цієї півгодини, повторивши собі, що абсолютно нічого не має втрачати, що це не був би ані перший, ані останній раз, коли йому відмовляють, він підвівся й пішов до неї. Вона не відводила очей від книги.

Карла побачила, що він наближається – рідкісна штука там, де всі поважають індивідуальний простір. Він сів поряд і сказав найабсурднішу річ, яку лише міг:

– Пробачте.

Вона тільки подивилася на нього, очікуючи на продовження фрази, чого не сталось. Пройшло п’ять сором’язливих хвилин, і тоді вона вирішила перебрати ініціативу.

– Пробачити за що, власне?

– Та так.

Але, на її радість і щастя, він не сказав узвичаєних нісенітниць, як-от «сподіваюсь, я не заважаю», або «що то за будинок навпроти?», чи теж «ох, яка ви гарна» (іноземці обожнюють цю фразу), або ще «ви з якої країни?», «де ви купили це плаття?» абощо.

Вона взялася трохи допомогти, оскільки була набагато більше зацікавлена, ніж хлопець міг сподіватися.

– А чому в тебе бразильський герб на рукаві?

– На випадок зустрічі з бразильцями – це країна, звідки я родом. Не знаю нікого в місті, отже, чи можеш мені допомогти познайомитися з цікавими людьми?

Так, значить, хлопець, який здавався розумним і мав чорні очі, що блищали з потужною енергією та ще сильнішою втомою, перетнув Атлантику, щоб зустрітися з бразильцями за кордоном?

Це здавалося геть нісенітним, але вона вирішила поки йому повірити. Вона могла тут же почати справу з Непалом і продовжити розмову чи відмовитися від неї назавжди, поміняти місце на Дамі, сказати, що має одну зустріч, або піти звідси, залишивши його самого.

Та зважилась не рухатися, і те, що вирішила й далі сидіти з Пауло – таким було його ім’я, – цілковито змінило її життя.

Бо так воно з коханням – хоча остання річ, про яку вона думала в ту хвилю, було це потаємне слово й приховані за ним небезпеки. Обоє були разом, провидиця не помилилась, світ внутрішній і світ зовнішній швидко наближалися. Він міг відчувати те саме, та був надто нерішучий, як здавалося, або теж – був зацікавлений просто викурити з кимось сигарету гашишу, або – ще гірше – бачив у ній майбутню приятельку, щоб сходити до парку Вондела, зайнятися сексом і потім розпрощатися, ніби нічого надто важливого не сталося, крім одного оргазму.

Як за кілька хвилин визначити, ким є чи не є людина? Звичайно, ми розуміємо, коли людина викликає відразу, і тоді віддаляємось, але це був не той випадок. Він був занадто худорлявий, з добре доглянутим волоссям. Того ранку він, певно, помився, оскільки від його тіла долинав аромат мила.

У хвилю, коли він сів поряд і сказав абсурдне слово «пробачте», Карла відчула велику втіху, ніби вже не була самотня. Вона була з ним, а він із нею, і обоє розуміли це – навіть попри те, що нічого більше не було сказано і вони не знали, що ж відбувається. Приховані почуття не розкрилися, але й не втаємничилися, просто очікуючи на час проявитися. Це був момент, у який багато стосунків, що могли б закінчитися великим коханням, утрачалися: або тому, що коли душі перебувають на поверхні земній, вони вже знають, куди прямують разом, і це їх відстрашує, або тому, що ми так влаштовані – навіть не дати часу, аби вони спізналися, ідемо в пошуках чогось «кращого» і втрачаємо шанс, що трапляється раз у житті.

Карла цієї миті давала проявитися своїй душі. Іноді їхні слова обманюють нас, тому що душі бувають піддатливі й урешті-решт приймають становище, насправді безглузде, намагаються задовольнити тіло й ігнорують те, у що Карла занурювалася дедалі глибше: Знання. Наше видиме Я, те, чим, на нашу думку, ми є, не більше, ніж певний обмежений простір, не властивий для справжнього Я. Тому людям дуже важко почути, що каже душа, і вони намагаються контролювати її, аби та й далі відповідала їхнім планам – прагненнями, надіями, майбутнім, бажанням сказати друзям «я нарешті знайшов кохання всього життя» або страхом залишитися самотнім у прихистку для старих.