Аркадій Фідлер - Дикі банани

Данг сподівався, що його ще не поховали, хоча сьогодні минав четвертий день після смерті. Взагалі у мео останки не ховають, доки не з’їдуться всі родичі померлого, а Данг був його двоюрідним братом.

— Є ще одна причина не ховати надто швидко, — у примружених очах Данга заграла іронічна посмішка. — Блія Пхай був заможний, мав буйволів, коней, свиней. У таких випадках сім’я померлого не сміє скупитися на жертви, які потім поїдають жалісливі гості. Всі їдять, скільки влізе, п’ють до нестями. І чим довше це триватиме, тим щасливішою буде душа померлого на тому світі. Похорон — це найдорожчий у нас обряд. Іноді приносять у жертву вге майно небіжчика, а найближчі родичі виходять з поховань голими. Блія Пхай залишив багато добра, отже, поминки можуть тривати багато днів… Ні, не думаю, щоб його вже поховали.

— Померлий був літньою людиною?

— Приблизно мого віку. Він був наймолодший з братів і сестер і мав старшого брата, який живе й тепер.

— А хто після нього унаслідує майно?

— Його дві дружини й сини.

— Він не мав дочок?

— Мав, але дочки ніколи нічого не унаслідують.

— Невже? Це погано!

— Кажуть, що дівчата не потребують майна, бо завжди дадуть собі раду в житті…

— Я чув, що коли помирає чоловік, то вдови стають дружинами його молодшого брата. Це правда, Данг?

— Правда, так здебільшого й буває, такий звичай. Вдовам приємно мати чоловіка, молодшого за небіжчика.

— А коли немає молодшого брата, тільки старший, який пережив його, як буває тоді?

— Вдови можуть піти за старшого брата, але не обов’язково. Якщо вони молоді, то легко знайдуть іншого чоловіка.

— А що буде з удовицями Блія Пхая?

— Не знаю. Одна — літня жінка, а друга значно молодша. Не має сумніву, старша піде до дівера, бо іншого чоловіка вона вже не дістане. А молодша? Це жінка гладка й повна життя, але… але вона напевно теж дістанеться діверові.

— Чому?

— Вона знайшла б не одного, — відповів він. — Та справа в тому, що вона вагітна. Вагітна від першого чоловіка, отже, її дитина належить сім’ї чоловіка. Якби з нею схотів одружитися чужий мео, то він насамперед мав повернути сім’ї померлого всі кошти, які витратив чоловік, коли вона була молодою, ну, і сплатити за дитину. Отже, я не певен, що зараз знайдеться такий щедрий любитель. А старший брат небіжчика нічого не платить за неї.

— Значить, вона переходить до нього.

— Можливо, але я не знаю, чи це вже вирішено. Їй все це не дуже до смаку.

— А що як підвернеться хтось молодший і заможний?

Данг зробив ухильний жест рукою на ознаку того, що справа ще не розв’язана. Ми саме під’їхали до хати померлого.

Траур! Теж мені траур! Біля хати Блія Пхая товпилося кілька десятків чоловік у чудовому, я б сказав, піднесеному настрої. Веселі обличчя, уривки якихось смішних приспівок, сентиментальні звуки флейти, гучні удари гонга, бадьорі голоси дівчат, виск дітей, — усе це зливалося в картину досить піднесеного настрою.

У порівнянні з цим святкування Нового року в На Хам здавалося жалібним маршем.

— Данг, заради бога! — шепнув я, остовпілий. — Де ж небіжчик?

— У хаті.

— У хаті?! — вигукнув я, дивлячись на сяючих людей, які саме виходили з хати. — Данг, дідько б його вхопив, скажіть мені щиро: чого вони його так ненавиділи?

— Кого?

— Небіжчика!

— Навпаки, дуже його любили.

Я вхопився за голову. Мені більше нічого було зробити, як вибухнути сміхом. Це страшенно сподобалося жалісливим гостям, які, очевидно, були переконані, що я складаю таку шану померлому.

Мушу визнати, що, помітивши нас, веселе товариство дещо стихло. Люди вітали Данга дружніми вигуками, а Хона й мене — доброзичливими поглядами.

Серед мео, що виходили з хати, був старший брат небіжчика, А Че, голова роду. О бідна, молода вдова, «гладка й повна життя»! Я зрозумів, чому вона не поспішала стати дружиною дівера! А Че, на вигляд старіший за свій вік, мав змарніле обличчя й хоробливі кола під очима. Я запідозрив, що А Че зловживає опіумом. Але він не був кволий і рухався жваво, очевидно, підкріплений не одним ковтком життєдайного напою. Він привітав нас, урочисто склавши на грудях руки долонями догори, і дуже довго говорив. Чесний А Че мав час і витримку. Коли він, нарешті, закінчив, Данг повернувся до мене і, підморгнувши, переклав у п’яти словах півгодинну тираду:

— Каже, що ми його втішили.

— Скажіть йому, що ми прийшли вклонитися останкам, — мовив я.

— Добре.

Але що саме сказав йому Данг, лишилося таємницею, бо А Че знову заторохтів, як сорока. Мабуть, добру чверть години тривала його промова, і це, певно, були чудові слова, бо обличчя А Че і всіх мео були задоволені.