Томас Тімайєр - Подих диявола.

Та коли він уже вирішив, що розібрався з цією проблемою раз і назавжди, знову почалися ці дивні сни. Коридори, звивисті шахти й жовті пустелі. Уночі він бачив жахливих істот. Вони плавали в піску, як риби. А потім фортеця. Бхамбан ніколи не бачив подібних будівель. Диявольська, демонічна, вона навіювала страх. Щоразу, коли він прокидався, був увесь мокрим від поту. Спочатку він звелів висікти кухаря за занадто рясну їжу. Але сни повторювалися в наступні ночі, а ввечері він їв тільки свіжі фрукти, і король вирішив, що припустився помилки. Він перевертався, стогнав і плакав.

Годинами він лежав без сну або бродив палацом, сподіваючись заспокоїтися й заснути. Та ледь заплющував очі, видіння поверталися.

Це тривало вже досить довго. І коли сьогодні вран-

ці задвигтіла земля, йому стало зрозуміло, що над королівством нависла чорна тінь.

Він зі зневірою дивився у вогнище. Стрепенувся раптовий язичок полум’я.

— Ви кликали мене, батьку?

Король обернувся. Дималь.

— А... Заходь і зачиняй двері.

Волочачи ноги, Бхамбан дійшов до трону й повільно опустився. Указав на дерев’яний табурет біля своїх ніг:

— Сідай.

Дималь опустив голову, склав руки й відважив традиційний уклін. Обличчя в нього було, немов камінь. У синювато-чорному волоссі відбивалося світло вогню.

Бхамбан примружився. Він уже давно підозрював, що Дималь має якесь відношення до втечі чужоземців, тільки довести нічого не міг. Уранці після їхнього зникнення Дималь міцно спав у своїй хатині. Не було ні розрізаних мотузок, нічого, щоб говорило про те, що бранцям допомогли втекти. Але самі вони б не впоралися. Короля не полишала думка, що це справа рук його сина.

— У мене є до тебе кілька запитань.

— Що ви хочете знати? — стиснув губи Дималь.

— Ти провів із чужоземцями багато часу. Яке враження вони на тебе справили?

Хлопчик вагався. Погляд його став неспокійним.

— Ну?

— Зараз я не знаю,— відповів він утомленим голосом.— А тоді мені здалося, що вони дуже привітні. Я впевнений, вони хотіли нам допомогти.

— А те, що вони принесли листа від наших поневолювачів і вручили мені як подарунок чорний камінь, не змусило тебе задуматися?

Дималь помовчав і сказав:

— Спочатку, так. Але коли я поговорив із ними, переконався, що вони прийшли з добрими намірами.

— Саме цього вони й домагалися,— засудливо цок- нув язиком Бхамбан.— Ти занадто легковірний,— додав він.— Тобою легко маніпулювати. Якщо чесно, я не думаю, що з тебе вийде гарний король.

— Як скажете, батьку,— погляд Дималя не виражав нічого, крім зневаги.

Бхамбан зітхнув.

— Ти радий, що вони вислизнули?

Мовчання.

— Я так і думав. Напевно, ти ще більше зрадієш, якщо я розповім тобі, що мені снилося.

Дималь широко розплющив очі. Перша реакція відтоді, як він увійшов у тронний зал.

— Правда?

— Ти ж знаєш, що в мене є друга душа,— говорив Бхамбан.— Мої сни — це вікна в інший світ. І почалося це, коли я був іще дитиною. Я бачив сни, які не бачила жодна людина. Те, що могло відбуватися насправді. Це одночасно й дар, і прокляття. Цього разу, скоріше, прокляття, тому що уві сні я бачив Гумбольдта з його компанією.

— Де... де вони?

— У пеклі. Там, де народжується зло. Вони об’єдналися з нашим ворогом.

— Із Поортвлітом?

— Ні, дурненький. Я кажу про кам’яних,— докірливо глянув він на сина.— Навіщо ти водив Гумбольдтадо скарбниці?

— До скарбниці? — здивовано підняв брови Дималь.— Але ж ви звеліли показати їм палац.

— Я мав на увазі купальні, сади, територію храму. Але не заборонену територію.

— Я не знав. Вибачте мене, будь ласка...

Як легко він відкриває родинні таємниці! Король відчував, що хлопчик його ненавидить. Хто б міг подумати, що трапиться, якщо він розповість синові про минуле?

Його міркування перервали крик і схвильований стукіт. Двері відчинилися, і в тронний зал увірвалося кілька охоронців у супроводі його слуги.

Бхамбан підвівся.

— Хто дозволив вам уриватися без запрошення? Я можу наказати відрубати вам голови.

Проводир охоронців упав на підлогу й розпластав руки на знак покірності.

— Зглянься, пане! У вашому палаці відбуваються дивні речі. До нього проникли сторонні. Вони перебувають на території храму.

— Де саме?

— У стародавній скарбниці.

Бхамбан відійшов від трону.

— Що ти говориш?

— У...

— Не потрібно повторювати, ідіоте, я не глухий,— він кинув на Дималя похмурий погляд.— Скільки їх? Як вони зайшли?