Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Ти? — здивувався Гумбольдт.

— Вона чудово лазить,— підтвердив Оскар. — Навіть краще за мене, хоча мені й не хочеться в цьому зізнаватися.

Гумбольдт подумав і кивнув.

— Чудово,— погодився він.— Тільки не вживай ніяких ризикованих дій. Ось канат. Закріпи на поясі страхувальний канат. На випадок, якщо одна зі стріл не витримає. Нагорі прив’яжеш мотузки до дерева або скелі й даси нам знак. Все зрозуміло?

— Ясно.

Лєна поправила рукавички, ще раз переконалася, що страховку добре закріплено, й схопилася за мотузки. Зі спритністю мавпи вона видралася по тонкому канаті й зникла в отворі.

За п’ять хвилин до них упав канат. У колі світла показалася голова дівчини.

— Залазьте! — гукнула вона.— Тут нагорі просто здорово. Світить сонце, щебечуть птахи й усе таке зелене!

Оскар ніколи не думав, що буде так радіти сонцю й небу. Лєна не перебільшувала. Нагорі було чудово.

Вони стояли на схилі вулкана, біля підніжжя якого лежала країна. Оскар бачив пагорби, долини, строкаті лани, маленькі поселення і блискучі ріки. Трохи далі стриміли в небо вершини інших гір. Йому здалося, що деякі він упізнає, але точно назвати їх він би не наважився. Усі дивилися довкола, намагаючись угадати, де ж вони опинилися.

Лілієнкрон першим порушив мовчання.

— Здається, ми перебуваємо зовсім неподалік від палацу. Пам’ятаєте, місце з гарячими джерелами. Ген там долина, і, якщо я не помиляюся, на обрії Сурабая.

— Хочете сказати, що ми перебуваємо на Семеру? — засумнівався Оскар.— Але це неможливо.

— А чому б і ні? — знизав плечима Гумбольдт.— Ми пройшли під землею кілька кілометрів, і хто сказав, що гейзер струменів точно вертикально. Швидше за все, ми відхилилися кілометрів на тридцять або сорок.

— І ще дещо,— додала Шарлота.— Пам’ятаєте, як Дималь розповідав, що на схилах Семеру існують діри, з яких дує сильний вітер? Він називав його подихом диявола. Послухайте.

Усі прислухалися. Унизу, в печері, справді чулося глухе ричання. Воно ставало дедалі тихішим і тихішим і, нарешті, замовкло. Оскар відступив на крок. І відразу знову зашуміло. Волосся Оскара відразу розтріпало вітром. Вітер вирвався зсередини печери, промчав повз скелі й ущелини і оглушив мандрівників пекельним свистом. Але незабаром він затих.

— Ну? — посміхнулася Шарлота.— Тепер переконалися?

— Гейзер! — здогадався Оскар.— Це він викликає вітер.

— Правильно. Водяний стовп витісняє повітря з печери, і воно виривається з ущелин. У того, хто не знає, що відбувається там унизу, це має вселяти жах. Тому місцеві мешканці й бояться цього вітру. Правильно говорить професор Лілієнкрон,— кивнув Гумбольдт.— Ми перебуваємо на північному схилі Семеру.— Він тицьнув у карту: — Палац Тенга розміщується тут, за декілька кілометрів. Шлях буде нелегким, тому пропоную відразу ж вирушати в дорогу. До вечора нам потрібно дістатися до мети.— Він посміхнувся: — Уперед, друзі мої! Починається остання частина нашої подорожі.

Б хамбан Третій міряв кроками тронний зал. За вікнами палацу вже настала ніч, але не впало й краплі дощу. Задушливе повітря, немов дзвоном, накрило країну. Далеко на обрії вже світилися перші блискавки, але мине не менше як півгодини, перш ніж дощ принесе довгоочікувану прохолоду. В повітрі витало щось лиховісне. Король не міг пояснити, що саме, але в нього було таке відчуття, начебто щось піднялося по спині й тягарем лягло на потилицю й плечі.

Правитель турбувався. Придворний астролог роздивився на небі погані знаки, й усі придворні, здається, вважали, що нічого доброго їх не очікує. Слуги ходили тихіше води й нижче трави, намагаючись не дивитися йому в очі. А йому належало взяти на себе всю відповідальність. Те, що він робить, він робить тільки на благо свого народу. Якщо інші, і насамперед, його син Дималь, думали інакше, що ж, це їхнє право.

Коли він утомлювався від похмурих облич, він відсилав їх у двір. Усіх, аж до особистого слуги. Цього вистачало, щоб трохи відпочити.

— Приведи мені Дималя,— сказав він.— І поквапся, я маю з ним поговорити.

Слуга кивнув і зник.

Бхамбан удивлявся в темряву. Сьогодні вранці всі відчули підземні поштовхи. На звичайний землетрус вони не були схожі, скоріше, це було передвістя виверження вулкана. Ці поштовхи доходили із самої глибини. Із глибини землі й із глибини часів. Немов прокидалися давно забуті спогади. Чи можна змінити історію давнини? Звісно, ні, але ця думка дуже непокоїла Бхамбана. Що трапилося з Гумбольдтом і його лиходіями? Куди вони зникли? Усе вказувало на те, що вони вирушили під землю шукати дівчинку. Зухвало й нерозумно. З кам’яними ніхто не впорається.