Томас Тімайєр - Подих диявола.

— І що це нам дає? Адже ми навіть не знаємо, де ми. Як ми будемо орієнтуватися?

— У нас є лампи,— заперечив Гумбольдт.— Треба тільки потерпіти, поки вони висохнуть. Упевнений, вони знову працюватимуть бездоганно, потрібно тільки кілька годин їх провітрити. Ну, а поки що ми можемо прилягти й насолодитися заслуженим відпочинком. Спробуйте трохи поспати. Це найкраще, що ви зараз можете зробити. А я поки що спробую почисти- ти індукційні лампи. Домовилися?

— Чудово,— відповіла Лєна.— Будемо сподіватися, що ви маєте слушність. А що стосується заслуженого відпочинку...— Шарлота почула, як дівчина солодко позіхнула,— ...отут я з вами цілком згодна. Втомилася як собака.

Усі, крім Гумбольдта, полягали спати. Але знайти зручне положення на твердому ґрунті виявилося не так і просто. Шарлота покрутилась і вляглася зручніше. Хвилини за дві вона вже міцно спала.

В обличчя Оскару вдарило світло й висмикнуло з глибокого сну.

— О, ні! Не треба світла! Я ще хочу спати.

Жодної реакції.

Якщо це жарт, то не дуже вдалий.

Оскар перевернувся на інший бік.

— Не треба світла,— ще раз пробурмотів він. І благально додав: — Будь ласка.

Спочатку він вирішив, що це батько розважається і світить на нього індукційною лампою, але крізь відкриті повіки він побачив, що Гумбольдт лежить трохи далі й солодко хропе. Він утомлено озирнувся. Усі спали. Всі, без винятку. Навіть Вілма уткнулася дзьобом у пір’я й тихенько посопувала.

Оскар прикрив очі долонею. Звідки це жахливе світло? Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зорієнтуватися. Печера виявилася меншою, ніж він припускав. Метрів п’ятдесят у довжину й двадцять завширшки. Піщана обмілина розташовувалася на березі мерехтливого зеленуватого озера, до якого надходила вода з гейзера. У стелі зяяв круглий отвір, і таке ж саме коло світла падало на землю. Оскар виявився єдиним, хто потрапив у це коло. Всі інші перебували в тіні, і, ймовірно, тому й не прокинулися.

Раптом стало темніше. Світло затулила сіра пляма й пропливла в поперек усього кола. Краї в неї були нерівними, вона дуже нагадувала... хмару!

Це не штучне світло, це діра в стелі! І в ній шматочок неба!

— Прокидайтеся! — закричав він.— Усі прокидайтеся!

Першою ворухнулася Лєна.

— М-м-м? У чому річ? Я бачила такий прекрасний сон. Я була на свіжому повітрі, і в обличчя мені світило сонце.

— Тоді мерщій розплющуй очі. Твій сон не скінчився, він перетворився на реальність.

Не минуло й десяти секунд, як усі прокинулися. Мандрівники недовірливо втупилися в стелю.

— Не може цього бути.

— Чому ж учора ми нічого не помітили?

— Як так вийшло?

Лілієнкрон поморгав, а потім обхопив Гумбольдта за плечі й міцно ляснув по спині.

— Вітаю, старий. Ви все виправили. Дуже добре!

Дослідник беззаперечно витерпів цю процедуру. Схоже, він сам ледве вірив тому, що бачив.

До нього підійшла Еліза й поцілувала в щоку.

— Лілієнкрон правий,— шепнула вона.— Ти незрівнянний!

— Нічого не розумію,— сказала Шарлота.— Чому ми нічого не побачили, коли нас сюди винесло?

— Тому що була ніч,— пояснив Оскар.— Можливо, зараз молодик або небо було затягнуте хмарами. Пам’ятаєте, якими темними тут бувають ночі? Зовсім не такі, як у Берліні.

— Тепер це не має значення,— сяяла Еліза.— Головне, що ми вибралися з глибин землі. Чудовий гейзер виніс нас нагору. Залишилося тільки придумати, як вибратися з цієї печери.

Оскар оцінив висоту. Склепіння печери розташовувалося метрів за десять у них над головами.

— Здається, я придумав,— заявив Гумбольдт.— Не потримаєте?..— він тицьнув у руку Лілієнкрона арба- лет і відкрив сумку зі зброєю.

Оскар побачив арсенал блискучих стріл, із яких батько вибрав дві. Довгі металеві прути, з боків яких кріпилися тонкі пластини, а на кінцях було щось на кшталт петель. Гумбольдт вийняв із сумки тонку мотузку й протягнув її в петлю. Потім уклав одну петлю в арбалет, відтягнув пружину й прицілився в отвір у стелі. Оскар побачив, що на стрілі було ще кілька гострих гачечків. Пролунав свист, і вона злетіла. Гумбольдт відклав арбалет і посмикав за мотузку. Вона виходила за межі отвору. Потім він зарядив другу стрілу й вистрілив у тому ж напрямку. Коли стріла закріпилася, дослідник схопився за обидві мотузки й завис на них усією своєю вагою.

— Готово,— сказав він і вийняв із сумки кілька пар шкіряних рукавичок.

— Може, я спробую? — запропонувала Лєна. — Я легка й можу забратися дуже високо.