Томас Тімайєр - Подих диявола.

Лілієнкрон, Лєна й Шарлота стояли, притиснувшись одне до одного, немов череда наляканих овець. Оскар порадів, що в наплічній сумці в нього сиділа Вілма. Принаймні, він був не сам.

Гумбольдт перевірив арбалет.

— Що ж, друзі, вперед. Тільки тримаймося разом. Я не хочу, щоб хтось загубився в цьому тумані. Коли щось видасться вам дивним, відразу ж кажіть мені. Особливо дивні кам’яні брили.

Геолог кивнув. Обличчя в нього було відчуженим. Оскар вирішив, що йому не можна довіряти.

Вони попрямували на схід.

Тиша гнітила. Крім їхніх кроків, ніяких більше звуків чути не було. Ні стрекотіння цвіркунів, ні щебету птахів, які водилися на Яві у великій кількості. Здається, усе, що мало руки, ноги або крила, трималося від котловану подалі.

Мандрівники були напружені. Час від часу Лілієнкрон коментував геологічні особливості, але робив це пошепки. Ніби боявся, що його можуть підслухати камені. З туману з’являлися лиховісні тіні, але при наближенні вони виявлялися всього лише кам’яними брилами завбільшки з людину. Одного разу Гумбольдт вистрілив із арбалета. Скеля, тільки й усього.

Нерви Оскара були гранично напружені. Тут унизу щось причаїлося, він відчував присутність кожною клітинкою тіла. Як друзі могли залишатися такими спокійними? Він уже дійшов до того, що ледве міг витерпіти тишу. Скільки вони вже тут? Десять хвилин чи півгодини? Час минав повільно, начебто загруз у банці меду. І саме тоді, коли він уже зібрався було запитати, чи не час підніматися нагору, Гумбольдт зупинився. Він нахилився й підняв чорний камінь, що лежав у нього під ногами. Зсунув окуляри й підніс його ближче.

— Що трапилося? — запитав Лілієнкрон.— Ви щось знайшли? Дозвольте мені глянути.

Гумбольдт мовчки передав камінь. Геолог кивнув:

— Я знав, що не помилився. Бачите слід? Це доказ.

Він передав камінь. На верхньому боці осколка

можна було роздивитися чіткий відбиток. Схоже на луску рептилій. Такий самий, як і на шматку Поортвліта.

Поки всі розглядали камінь, Гумбольдт пройшов уперед. Раптом пролунав його крик:

— Усі сюди, мерщій!

Він указав униз. Там була діра метрів зо три в діаметрі й завглибшки кілька метрів. Вона нагадувала лійку, з якої клубочилася жовтувата пара. Біля лійки лежало багато чорних уламків.

Гумбольдт підійшов до краю й подивився вниз.

— Там унизу занадто темно. Підійдіть ближче,— скомандував він.— Ми утворимо ланцюг. Лілієнкроне, ви триматимете мене за пояс.

Еліза злякано на нього глянула:

— Що ти задумав?

— Хочу глянути, що там унизу. Не бійся. Ризикувати я не буду.

«Не буде він ризикувати,— подумав Оскар.— А зараз чим займається? У будь-який момент із цієї діри могло щось вискочити й потягти його на глибину.»

Але часу для міркувань не було. Батько вже опускався вниз. Оскар схопив за пояс Лілієнкрона, Лєна його й так далі.

Обережно Гумбольдт опустився нижче. Юнак від- чув, як підсилився натяг. Раптом пролунав крик:

— Піднімайте мене!

Пролунав дружний стогін і сопіння, і дослідник знову опинився на поверхні. У лійку посипалася галька.

— Ви щось бачили? — запитав Лілієнкрон.— Що ви розгледіли?

У словах Гумбольдта звучала повага.

— Я маю попросити у вас вибачення, професоре. Сумніватися у ваших словах не було ніяких причин. Там унизу справді є спуск. Я бачив кам’яні східці. Дуже давні кам’яні східці. Вони круто йдуть униз.

Спостерігач побачив достатньо. Незнайомці ще ніколи не підходили до нього так близько. Ще кілька кроків, і вони б його помітили. Саме час повертатися до володаря з доповіддю. Ситуація викликає тривогу. Від цих людей виходить дивний дух, що бентежить усе довкола. Світ начебто затамував подих. Спостерігач не міг не віддати належного передчуттям володаря. Він усе бачив, відчував і знав. Тепер можна бути впевненим, що почався рух. Час, про який говорилося в пророцтвах, уже близько.

Навіть не обернувшись востаннє, спостерігач пішов. Пан буде задоволений. Час настав.

В ечір почався з вогню та смолоскипів. Усе село зібралося, щоб улаштувати на честь гостей таке свято, якого вони ще не бачили.

Частиною багатьох сільських урочистостей був танець баронг, елементи якого можна побачити на рельєфах старих індуїстських храмів. Гамелан,— невеличкий оркестр із п’яти музикантів — грав на круглих дисках, гонгах і барабанах, а дві молоді танцівниці завзято танцювали в облягаючому одязі із золотавої парчі та шовку. Рухи були абсолютно синхронними: голови, очі, руки оберталися узгоджено.