Томас Тімайєр - Подих диявола.

До села можна було потрапити маленьким містком. Оскар налічив у ньому сорок бамбукових хатин, розташованих навколо старого розлогого дерева.

— Ось і Поронг,— сказав Дималь.— Поселення тенгерів.

— Хто такі тенгери [5] Тенгери — народ, що живе біля підніжжя вулкана Бромо. Являє собою відносно маленьку групу — налічує 600 000 осіб, які мешкають у тридцяти селах. Це селяни й кочівники, що сповідують індуїзм і розмовляють прадавнім діалектом. Національний парк Бромо-Тенггер-Семеру зобов’язаний їм своїм ім’ям. ? — поцікавився Оскар.

— Це гірський народ,— пояснив принц.— Вони живуть у цій місцевості вже майже чотириста років і розмовляють дуже дивним діалектом. Це індуси. Вони привітні й запопадливі, і не заперечуватимуть, якщо ми зупинимося тут, щоб перепочити. Слонам потрібно поїсти й напитися. Нам відпочинок теж не зашкодить.

— Як далеко ще до вашої ущелини? — звернувся Гумбольдт до Лілієнкрона.

— Складно сказати,— відповів геолог.— Я приїхав туди з півдня. Здається, котлован міститься там, за невисоким гірським відрогом,— він указав на південний схід.— Він має характерні обриси.

Гумбольдт подивився на мапу й кивнув.

— Ще принаймні п’ятнадцять кілометрів. Думаю, має сенс розкинути намети й запитати в тенгерів дозволу зупинитися тут на кілька ночей.

— Гарна думка,— схвалив Лілієнкрон.— Ми могли б звідси дістатися до котловану. Залишається сподіватися, що місцеві жителі поставляться до нас із розумінням.

Дималь легковажно посміхнувся.

— Це не проблема. Я знаю тенгерів. Якщо ви дасте їм трохи грошей, то вони, звісно ж, вам допоможуть.

— Випробуємо своє щастя,— Гумбольдт склав мапу й поклав її в сумку.

Місцевий старійшина виявився невисоким чоловіком із сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і живими очима. Його одяг складався з квітчастих хусток, хрестоподібно перев’язаних на грудях шарфами. Поруч із ним стояв слуга й тримав над головою хазяїна парасольку. Як і майже скрізь на островах, жителі цього села ходили босоніж. Старійшина склав руки й привітав їх.

Почали збиратися люди. Цікаві погляди проводжали слонів, яких погоничі повели на водопій. Оскар помітив, що прийшли в основному старі й діти. Напевно, дорослі в цей час були на полях.

Старійшина уважно оглянув кожного з мандрівників. На Гумбольдті погляд його затримався найдовше. І це не дивно: двометровий широкоплечий дослідник у чорному сюртуку мав дуже значний вигляд.

— Мене звати Судах Байк,— сказав старійшина.— Від імені всього села радий привітати вас. Чи можу дізнатися, що вас сюди привело?

— Ми прийшли з іншого кінця світу,— підкреслено повільно й чітко відповів Гумбольдт.

Щоб пристосуватися до незнайомого діалекту, лінгафону потрібен був час.

— Ми прибули до вас, щоб оглянути вогнедишні гори.

Старійшина кивнув, немов цього пояснення було достатньо.

— Чи не небезпечно жити поблизу двох таких могутніх вулканів? — запитав Гумбольдт.

Судах здивувався.

— Ми ставимося до вогненних гір із великою повагою. Це боги, і як усі боги, вони примхливі. Якщо ми будемо слухняними, вони подарують нам родючий ґрунт і щедрий урожай. Більшу частину часу вони сплять. Проте, у деякі дні ми відчуваємо, як вони прокидаються. Тоді тремтить земля, і сухе повітря сповнюється гулом. Бувають дні, коли вони киплять від люті. Вони плюються вогнем і закидають нас камінням. Але досі наші молитви заспокоювали їх.

Він замовк.

Гумбольдт озирнувся, а потім тихо запитав:

— А чули ви про нещастя?

— Які нещастя?

Гумбольдт насупився.

— Я говорю про кам’яних.

Деякий час старійшина не міг підібрати слова.

— Звідки ви знаєте?..

Дослідник відкашлявся й зробив крок до Судаха:

— Я маю в дечому зізнатися. Коли я сказав, що ми тут через вогнедишні гори, я не сказав усієї правди. Насправді нас сюди привела легенда про кам’яних. Ми вирушили в такий далекий шлях, тому що до нас дійшов крик про допомогу. Кажуть, що над островом нависло велике лихо. Ми прийшли, щоб дізнатися, чи це тільки легенди, чи ж реальність.

Судах кивнув.

— Ви хочете знайти кам’яних? Хто ви такі? Боги?

— Боги? Ні.

— Тоді вам потрібно бути дуже обережними. Жоден смертний не може змагатися з ними. Вони несуть смерть.

— Ми про це дізнаємося. Можливо, ми й не боги, але ми маємо можливість вам допомогти. Чи можна попросити вас про нічліг та їжу? Саме собою зрозуміло, за прийнятну плату.

Судах завагався й, нарешті, вклонився.