Томас Тімайєр - Подих диявола.

Ще раз, сильніше.

— Увійдіть!

Він обережно просунув до каюти голову.

— Шарлото?

Племінниця дослідника сиділа на ліжку, уткнувшись своїм гарним носиком у книгу. Чарльз Дарвін «Походження видів»,— відзначив Оскар. Поряд із нею сиділа Вілма й коментувала зображення тварин.

— Тварина зі смугою, тварина з антеною, дивна тварина з довгим носом.

— Можна я вам трошки позаважаю?

Шарлота знехотя відірвала погляд від книги, начебто їй було важко відірватися.

— Я думала, тобі потрібно розплутати канати.

Оскар зайшов, зачинив двері й сів поруч із нею на ліжко. Здається, дівчина не заперечувала.

— Послухай,— сказав він.— Я хочу, щоб ти знала. Мені здається, Лєна поводиться стосовно тебе просто непристойно. І мені дуже шкода.

Шарлота підвела голову й здивовано на нього подивилася.

— Хм? Не розумію, про що ти.

— Ах, облиш! Вона чіпляється до тебе, а мені не дає спокою ні на хвилину.

— Невже тобі набридло?

— Звісно, набридло,— сказав він.— Хіба не зрозуміло?

Оскар почервонів. Чи справді Лєна йому набридла? Якщо бути чесним із самим собою, то потрібно погодитися, що така увага була йому приємною. Лєна ним захоплювалася, а поряд із Шарлотою він почувався невдахою.

— Тоді тобі потрібно опиратися.

— Я... так, звичайно. Я спробую. Але все не так просто. Лєна може бути неймовірно впертою.

— Вона знає, чого хоче. Потрібно віддати їй належне.

— Із твоїх вуст це звучить як похвала.

— А ти чекав співчуття?

— Я... ні,— похитав головою Оскар. Розмова складалася зовсім не так, як він сподівався.— Я думав про тебе. Мені не хочеться, щоб між нами виникали непорозуміння.

— Які тут непорозуміння? Ти можеш робити так, як хочеш, правда?

Вона захлопнула книгу, почекала, поки Вілма заплигнула до неї на руку й підвелася.

— Що стосується твоїх проблем із Лєною, ти сам маєш їх розв’язувати. На жаль, я тобі допомогти не можу. Але я впевнена, що ти впораєшся. А тепер я піду до наших.

Вона розправила блакитну спідницю і вийшла з каюти.

Приголомшений Оскар залишився сидіти на ліжку. Що це було? Начебто його облили крижаною водою.

Він розгублено підвівся, поправив штани.

— Жінки,— пробурмотів він. Схоже, не останній раз у цій подорожі.

Н авіть підлітаючи до Сурабаї, Шарлота помітила, що це місто не зрівняється з Батавією. Напівзруйновані портові споруди, нужденні бараки, підупалі шинки,— від усього цього виходив неприємний запах, щось середнє між гнилою рибою та дохлою кішкою.

Це враження ще більш підсилилося, коли вони спустилися й висадилися на землю. Замість сотень веселих людей, що весело махають руками, зібралося кілька обірваних портових робітників, рибалок і моряків. І все...

Офіційний представник міста не виявив і тіні тієї сердечності, з якою до них поставилися в Батавії. Пихатий намісник, якого принесли в паланкіні, відмовився навіть покинути його. Коли йому простягнули рекомендаційний лист, він узяв його двома пальцями, неначе боявся підхопити якусь заразну хворобу. Звали його Луїс Ван Баккен, і був він найнеприємнішою людиною, яку Шарлота колись зустрічала. За ним тягнувся шлейф дешевих парфумів. Шкіра в нього була блідою, борода — неохайною. Одягнений він був у подертий оксамитовий жилет, червоні смугасті шаровари й пантофлі, ходити в яких, на перший погляд, було неможливо. Втім, цей відразливий тип однаково сидів у паланкіні. Сам він би й кроку не зробив. Загалом, він нагадував стару оббрезклу жабу в кошику.

— Відповідно до цього листа, ви просите про аудієнцію з королем Бхамбаном Третім,— сказав Ван Баккен надтріснутим голосом. Він так нечітко вимовляв слова, що здавалося, у нього повен рот каші. На щастя, у них були лінгафони, тому зрозуміти його було легко, якою б мовою — англійською чи німецькою — він не розмовляв.

— Цілком правильно,— підтвердив Гумбольдт.— Нам потрібна аудієнція, і якомога швидше. Ми поспішаємо.

— Це буде нелегко,— відповів намісник.— Бхамбан — не та людина, до якої можна потрапити запросто. Можуть минути дні й навіть тиждень, доки він погодиться вас прийняти.

— Упевнений, ви знайдете спосіб. Все ж таки ми подолали довгий шлях із Німеччини, у нас є рекомендаційний лист від губернатора. Можливо, це пом’якшить вдачу короля.

— Не знаю, не знаю...— Ван Баккен задумливо похитав головою. На обличчі застиг вираз глибокого жалю.

Схоже, Гумбольдту він був добре знайомий. Він опустив руку в кишеню й сунув намісникові кілька монет.