Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Темалю, де ти там? — обернувся він.— Моя мати й та йшла б швидше.

Він заліз на корінь дерева, що виступає, і вдивився в туманну хащу. Куди знову запропав цей носій? Темаль так поводиться, начебто в них цілий день по переду. Швидкість помічника підозріло залежала від оплати, але Лілієнкрон не збирався торгуватися через кожне гроно бананів. Виключено. Угода є угодою. Місцеві жителі повинні це розуміти й поводитися відповідно, а не оббирати іноземців до нитки. Ось Темаля б він перевиховав. Не може бути, щоб йому, з його досвідом і авторитетом, не вдалося дисциплінувати простого носія. Потрібно, щоб ці люди зрозуміли, хто тут хазяїн, і тоді інші поводитимуться відповідно.

Лілієнкрон був геологом. Точніше, вулканологом. Тендітний чоловік із гострими рисами обличчя й шапкою, що була скоріше пародією на турецький головний убір. Злі язики стверджували, що саме таку шапку й пошив би кравець із «Макса й Моріца» поета-гумориста Вільгельма Буша. Там хлопчаки так смішно дражнили цього кравця! «Кравчик! Бе-бе-бі! Начувайся далебі!» Але ця історія в картинках була популярною тридцять років тому.

Не те щоб Лілієнкрон не цінував гарний жарт, але занадто вже далеко він зайшов. Все ж таки він був шанованим професором в одному із найзнаменитіших університетів світу. Перед таким фахівцем-вулканологом із зарплатою у дві з половиною тисячі марок були відкриті всі двері на землі. Але видно, хтось із студентів почув цей жарт, і за професором відразу закріпилося прізвисько Кравчик. Якийсь час Лілієнкрон намагався заперечувати, але тільки розпалював жартівників.

Ну й Бог із ними. От якби він знайшов те, що шукавуже півжиття, тоді б до нього ставилися з більшою повагою. У цьому він був упевнений.

Він витягнув шию. Нарешті він побачив чорнявого юнака з рюкзаком за плечима. Темаль зірвав тигрову орхідею й задумливо нюхав квітку. Напевно, згадував наречену, яка чекала на нього вдома. Лілієнкрон нетерпляче замахав рукою.

— Темалю! Сюди!

Носій помітив супутника й поквапився до нього.

— Скільки можна! — заходився вичитувати йому Лілієнкрон, уперши руки в стегна.— Я вже тисячу разів тобі казав, що нам потрібно поквапитися, якщо ми хочемо встигнути до дощу дістатися до стоянки.

Такими темпами ми ніколи не дійдемо до Бромо.

— Не переймайтеся, туане Лілієнкрон. У нас багато часу,— Темаль понюхав квітку.— Якщо хочете швидше, заплатіть більше грошей.

— Забудь про це, мій любий. Ми вже обговорювали цю тему. Ти виконаєш те, що обіцяв, інакше я розповім старості села, що в нього живе шахрай. Якщо я залишуся задоволений твоєю роботою, ти отримаєш винагороду. Але тільки якщо не будеш знову вести мову про гроші. Якби я знав, скільки з тобою буде клопоту, повір, я б узяв іншого носія,— він суворо подивився на Темаля, що здавався присоромленим.

Лілієнкрон вдоволено кивнув, причому приховав, що Темаль виявився єдиним, хто більш-менш зрозуміло розмовляв малайзійською, а відтак, його останній аргумент був зовсім недоречним. Але хлопцю знати про це було не обов’язково.

Темаль знизав плечима, упокорився з долею й протягом наступної години не відставав від Лілієнкрона.

За деякий час у лісі посвітлішало, і він поступово перетворився на рівнину, що поросла травою та дрібним чагарником. Із іншого боку височіло порізане ущелинами плоскогір’я Кальдера, за ним здіймався Бромо.

Лілієнкрон посміхнувся. До вулкана рукою сягнути. Невдовзі можна буде розбивати табір. У пориві радості він збив верхівку чагарнику біля стежки.

Але не пройшов він і ста метрів, як зненацька зупинився. Від подиву в нього перехопило подих.

Під ногами лежав величезний котлован. Праворуч і ліворуч тягнулося рівне, немов під лінійку окреслене, урвище. Складно сказати, яким воно було завдовжки. Ясно тільки одне — воно занадто широке, щоб його обійти.

Лілієнкрон подивився вниз, і в нього з’явилося дивне відчуття. Глибину ущелини не можна було оцінити, тому що дно закривав густий жовтуватий туман. З країв обриву пробігли тонкі тріщини, роблячи його ненадійним. Він обережно відступив назад і зняв із плеча гвинтівку.

— Дивно,— пробурмотів він.— Такого котловану на карті я не пам’ятаю. Але він перед нами.

Учений вийняв із рюкзака мапу, розгорнув і розклав на землі. Він повільно провів пальцем по паперу. Темаль підійшов і з цікавістю за ним стежив. Обличчя в носія стало серйозним.

— Так я й думав,— сказав Лілієнкрон.— Його тут немає. Або це наші жовтороті пташенята наплутали, або він з’явився зовсім недавно. Я схиляюся до останнього,— він подивився на інший бік — туди, де височів Бромо.