Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Боюся, є невелика проблемка.

— Жінкам вхід заборонений,— скрипливим голосом додав його низькорослий рудий товариш.

— Тваринам тим більше,— втрутився ще один, указуючи на Вілму.— У нас тут не зоопарк.

— У нас зустріч із директором Шпренглером,— заявив Гумбольдт.— Чи не будете ви такі ласкаві...

Він знову спробував обминути забіяку, але той штовхнув його в груди.

— Стійте. Тут нічого не робиться без мого дозволу.

Він хотів сказати щось іще, але не встиг. Як оком змигнути Гумбольдт заламав йому руку за спину.

Молодик пискнув і опустився на коліна. Його приятелі кинулися було на дослідника, але той підняв ціпок і змахнув ним на рівні колін. Пролунали два глухих удари, і молоді люди зі стогоном попадали на землю. Усе відбулося так швидко, що Оскар ледь зрозумів, що ж трапилося.

— Тепер ви нас пропустите? — спокійно поцікавився Гумбольдт.

— Так, пане,— простогнав головний, усе ще не підводячись із колін.— Як побажаєте. Тільки відпустіть мою руку. Мені здається, що ще трохи, і ви її зламаєте.

Гумбольдт так і зробив. Хлопець підвівся на ноги й схопився за злощасну руку.

— Заспокойся,— кинув Гумбольдт.— Так просто руку не зламати, спочатку порвуться сухожилля.

Тим часом й інші студенти звернули на них свою увагу. Вони з цікавістю наблизилися, але зупинилися на достатній відстані. Ніхто не сказав ані слова. На деяких обличчях Оскар помітив тінь страху, але інші не виражали нічого, крім апатії. Але в одному можна було бути впевненим: сьогодні ця подія стане головною темою для розмов.

Гумбольдт обернувся до своїх друзів:

— Ходімо?

Коли вони пройшли повз безмовних студентів сходами до входу в головний корпус, він сказав:

— Тепер ви розумієте, чому я не хотів відвідувати університет?

— Пане фон Гумбольдт? — парубок схопив руку дослідника й енергійно її потис.— Мене звати Еміль Кернер, і я проводжу вас до директора. Для мене велика честь познайомитися з вами. Я ваш найпалкіший шанувальник!

Гумбольдт відповів на привітання теплою посмішкою.

— Я стежу за всіма вашими пригодами, які з’являються на сторінках газет. Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» — мій добрий приятель. Він постійно постачає мене останніми звістками. А ви, мабуть, Еліза й Шарлота,— чоловік потис жінкам руки.— Ви, ймовірно, Оскар. Радий із вами познайомитися. Проходьте сюди, будь ласка. Не будемо змушувати директора чекати,— він виглянув на вулицю крізь скляні двері. Там іще не вляглося пожвавлення.— У вас не виникло ніяких проблем?

— Жодних,— завірив його Гумбольдт.— А що?

За кілька хвилин вони вже стояли перед кабінетом директора.

— Ну от, ми й прийшли,— сказав Кернер.— Сподіваюся, незабаром знову почую про вас. Ваші пригоди — чисте задоволення!

— Радий, що наші пригоди так вам подобаються,— сказав Гумбольдт.— Передавайте Фріцу Фердинанду великий привіт. І скажіть, що не варто так перебільшувати. Інакше люди вважатимуть мене новим бароном Мюнхгаузеном.

Асистент постукав у двері, ненадовго за ними зник і за кілька секунд знову з’явився.

— Директор просить вас увійти.

Оскар пропустив усіх уперед і зайшов у кабінет директора останнім.

Кімната була світлою й чистою. Кілька полиць, секретер, письмовий стіл і стільці. Від букета свіжих фрезій струменів ніжний аромат. Із вікон відкривався чудовий вид на двір, липову алею та майдан Бебеля.

Чоловік за столом виявився значно молодшим, ніж уявляв Гумбольдт, але тільки на перший погляд. Очі його ховалися за товстими окулярами, волосся було зачесане на косий проділ і напомаджене. На ньому був бездоганного покрою жилет зі світлого матеріалу, темна сорочка й краватка.

Директор швидко поставив підпис на документі й підвівся їм назустріч. Хода в нього була легка та пружна. Можна було точно сказати, що він займався спортом. Він підійшов і потис руку дослідника.

— Пане Донхаузер, я радий, що ви прийняли моє запрошення. Я знаю, який щільний у вас графік.— Він обернувся до дам: — Пані Моліна, фрейлейн Ритмюллер. Дозвольте зауважити, що ви обидві виглядаєте обворожливо,— він легко поцілував дамам руки й звернувся до Оскара: — А ви, мабуть, пан Вегенер? Приємно з вами познайомитися. А хто в нас отут? Невже Вілма, знаменита розмовляюча пташка? Як цікаво!

Він присів, щоб краще роздивитися птаха.

— Правда, що вона може розмовляти?

— Усе від неї залежить,— відповів Гумбольдт.— Якщо є бажання, може щось і сказати. Спробуйте з нею поспілкуватися.