Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Я завжди так і роблю,— Гумбольдт змусив себе посміхнутися й обняв племінницю.

Потім обійняв сина, який щосили намагався не розплакатися. Нарешті, батько відійшов, і він залишився сам. Ні, не сам. У нього були Шарлотта і його друзі: Лєна, Берт, Віллі й Мицик, які попрощалися з Гумбольдтом та Елізою ще вдома. Оскар із Шарлоттою відійшли ще далі, дослідник поставив ногу на мотузяні сходи.

— Агов, батьку! Гарненько стеж за Вілмою, ти ж знаєш, яка вона цікава. І… подбай про Елізу. А що коли пам’ять до неї повернеться?

Гумбольдт знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, колись. Але я не можу так довго чекати. Потрібно поважати її бажання.

— Розумію,— зітхнув Оскар.— Повне божевілля, звісно, але я до останнього моменту сподівався, що все знову буде як колись. Але час розставання настав, а нічого не змінилося.

Дослідник поплескав його по плечу й знову взявся за сходи.

— Час. Тривалі прощання не для мене. Бувайте, діти. Поводьтеся добре. Я повідомлятиму, де я. Обіцяю. А тепер у дорогу!

Він піднявся мотузяними сходами і втягнув їх на борт.

— Повний уперед!

Робітники внизу відв’язали чотири канати, які втримували «Пачакутек» біля землі. Коли корабель почав повільно підніматися, серед глядачів пролунали вигуки подиву й захоплення. Люди підкидали капелюхи й бажали дослідникові щасливої дороги. Він махав їм у відповідь і дякував. Потім корабель рвонув уперед. Усе заглушило гудіння моторів.

Вони побачили, як дослідник пройшов до штурвалу, і дирижабль поплив геть. Жовта сукня Елізи світилася на носі, немов вогник, поки не перетворилася на ледь помітну цятку.

Оскар і Шарлотта почекали, поки «Пачакутек» не зник у хмарах, потім розвернулися й мовчки пішли до карети.

Тільки коли вони від’їхали, Оскар зміг заговорити.

— Знаєш, над чим я весь час сушу голову? — запитав він.— Про що вже давно хочу тебе запитати?

Вона кивнула головою:

— Викладай.

— Лист.

— Який лист?

— Лист із теки, що його надіслав Гумбольдт із майбутнього. Один був адресований батькові, інший тобі. Не пам’ятаю, щоб ти про нього щось розповідала.

Ти його відкривала?

Дівчина посміхнулася.

— Звісно! А ти як думав? Прочитала за кілька годин, коли повернулася до себе в кімнату.

— І що?

Вона ненадовго замовкла, а потім сказала:

— Це стосується подорожі в часі, в яку я вирушила разом із Гумбольдтом.

Оскар насупився.

— Що це за подорож у часі? Не пам’ятаю нічого подібного. Машину розібрали відразу після невдалого замаху й упакували в ящики. Коли ви встигли нею скористатися?

— Не я,— заспокоїла його Шарлотта.— Моя копія. Шарлотта з майбутнього. Пам’ятаєш, Гумбольдт писав, що після вбивства імператора вони здійснили кілька невеликих подорожей, перш ніж знову повернутися у свій власний час?

— Він згадував про це в листі,— кивнув Оскар.

— Остання відбулася на моє прохання. У ній брали участь тільки я й Гумбольдт.

— І що? Розповідай, не муч мене.

Дівчина зчепила руки й задивилася у вікно.

— Ну гаразд,— погодилася вона.— Тепер, коли машину розібрано й документи знищені, нічого не зміниться, якщо я тобі розповім. Ідеться про мою родину.

Оскар так і роззявив рот.

— Про твою родину? Але я думав… тебе вдочерили.

— Я теж так думала. Але дуже переживала, що не знаю, звідки я родом, хто мої біологічні батьки тощо. На відміну від тебе, я не знаю, хто мої батько й мати. Гадаю, Марія й сама не знає, хто вони.

— І про що ти дізналася?

— Тобі це цікаво?

— Так, звісно.

— Це довга історія…

— До дому ще далеко.

Вона схопила його руку й потисла.

— Чудово,— розсміялася дівчина.— Отже, слухай…

Шотландія, вересень 1985…

Д октор Юлій Пфефферкорн відчинив двері й вийшов у сад. Стояв теплий день бабиного літа. З моря віяв легкий вітерець, розгойдуючи тополі. За верхівками дерев у небо здіймався Единбурзький замок. Зі швидкістю, від якої захоплювало подих, над дахами сновигали стрижі, злітаючи високо в небо.

Будиночок розташовувався на околиці міста, на верхівці невеликого пагорба, серед інших таких же маленьких будинків. Навскоси від нього жив чоловік на ім’я Філбі — рудий шотландець із чудовим почуттям гумору й запальним темпераментом. Йому належав магазин одягу, у вітрині якого красувався одинєдиний манекен. Залежно від температури або пори року на манекені змінювали одяг, але відбувалося це не надто часто.

Пфефферкорн рідко виходив із дому. Його економка, місіс Уотчіт, постійно бурчала, що йому потрібно більше бувати на свіжому повітрі, але робота зовсім не залишала на це часу. Крім досліджень, була ще й кафедра в університеті. Називалася вона досить мудровано: прикладна механіка й інженерна справа.