Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— І ви вирішили, що вбивство?..

Фалькенштейн обернувся, обличчя в нього налилося кров’ю.

— Убивство? Що ви знаєте? Ви… Це було не вбивством, а актом милосердя й проявом національного сумління. Але таким зманіженим демократам, як ви, цього ніколи не зрозуміти. Імператора позбавила б життя рука друга, та ще й у момент радості. Яскраве сонячне світло, радісні люди — такий кінець припав би йому до смаку.

— Ви справжній друг.

— Ми, націоналісти, єдині, хто може підняти країну із болота,— закричав Фалькенштейн, втрачаючи терпіння.— Як ви не розумієте? Дозвольте мені піти й зробити свою роботу. Невже у вас немає й іскри патріотизму?

Гумбольдт приставив шпагу до грудей генерала. Він заговорив, і голос його був твердим, як алмаз:

— Не будьте таким самовпевненим, Фалькенштейне. Хто знає, до чого призведе ваш так званий патріотизм? Люди вашого штибу псують і перекручують реальність доти, поки не скалічать країну. Залишаться попіл і руїни, самотужки вона не підніметься. Буде війна, барикади на вулицях, військові машини й кораблі. Можу завірити, що все, що потрапить до ваших рук, розсиплеться на порох. Ви — занепад людства, Фалькенштейне. Ви та ваші прихильники.

— Чому попіл і руїни? Хіба ви ясновидець? — Оскар уперше помітив в очах генерала вогник.

Гумбольдт опустив шпагу, але в піхви її не прибрав. Ні, Фалькенштейну не можна пояснювати, у яку прірву вони із соратниками штовхають країну, адже тоді вільно чи ні доведеться розповісти й про подорожі в часі.

— Цілком правильно, пане генерал. Мабуть, я ясновидець.— Він приклав руку до теплої стіни будинку з жовтого пісковику.— Будете заперечувати, що вам знайомий цей будинок? Так? Добре, тоді дозвольте нам знайти потаємні двері, і ми побачимо, чи не зможемо ми змусити ваших друзів змінити свої погляди.

Я кщо двері й були, то їх добре замаскували. Фалькенштейн провів їх крізь вузький прохід у задній двір, засаджений каштанами. Ззаду будинок був уже не таким гарним, але досить величним, щоб в Оскара по спині побігли мурашки. Невже це місце зустрічей найтаємнішої та наймогутнішої ложі Німеччини? Пісковик тут замінили на цеглу, ані колон, ані еркерів не було, стіни були повиті диким виноградом, що надавало будинку ще більшої таємничості. Але й тут дверей не було.

Поки Гумбольдт і Фалькенштейн стояли осторонь, Оскар із Шарлоттою досліджували стіну, але нічого не виявили.

Вони розгублено обернулися до дослідника.

— Нічого,— констатував юнак.— Напевно, це не той будинок. Генерал завів нас не туди, куди потрібно.

— Завважте, парубче. Я ніколи не стверджував, що це місце зустрічей нашої ложі.

— Це я стверджував,— втрутився Гумбольдт, утримуючи шпагу біля грудей генерала.— І переконаний у своїй правоті. Підійдіть до мене й розповідайте, що бачите.

Шарлотта розгублено знизала плечима. Разом вони підійшли до того місця, де стояли дослідник із головою.

— Подивіться на стіну. Вам нічого не впадає в око?

Оскар нахилив голову й примружив очі. Вусики винограду створили на цегляній стіні мудрований візерунок. Пагони вилися праворуч і ліворуч і піднімалися по стіні метрів на п’ять-шість. При цьому середня частина стіни не заросла. Якщо подивитися крізь вії, трохи примруживши очі, можна було побачити, що за формою ця прогалина нагадувала червоний трикутник. Оскар розповів про своє спостереження. Батько кивнув.

— Гадаю, це не випадково. У певних місцях виноград обрізали. Хтось хотів, щоб рослина обрамляла трикутник. А тепер подивіться на цеглини. Не всі одного кольору.

— Тепер і я бачу! — вигукнула Шарлотта.— Деякі жовтуваті. Вони утворюють смугу, бачите? — прокреслила вона пальцем по повітрю. На цегляній стіні явно проступала буква V.

— Трикутник і V,— підтвердив Гумбольдт.— Інакше кажучи, стоять циркуль і косинець. Священні символи масонів. Не думаю, що це випадково. Підійдіть, Фалькенштейне. Подивімося, що трапиться, якщо ми розглянемо один із фрагментів ближче.

Оскар торкнувся до місця, що вказав батько. Точно! Група з чотирьох-п’яти цеглин, що була приблизно на рівні очей. Помітити їх нелегко, адже розходження в кольорі майже несуттєве, а нерівна поверхня стіни згладжувала всі несхожості. Але якщо стати навпроти, їх можна було безпомилково визначити.

— Тут! — юнак провів пальцями по каменях. Ті були шорсткуватими й прохолодними.

Гумбольдт оглянув стіну, ні на секунду не випускаючи супротивника з виду.