Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Цього разу він не барився ані секунди.

Глибоко вдихнув і побіг. Не замислюючись і не сумніваючись. Знав тільки, що він єдиний може зупинити неминуче. І він це зробив.

Із лютим криком накинувся він на стрільця. Удар був таким потужним, що Оскар не втримався на ногах. Упав, голова звісилася вниз. В останній момент йому вдалося схопитися пальцями за поруччя. Над головою прогримів постріл. Куля з гуркотом вилетіла із дула й ударилася в стіну навпроти. Бризнула штукатурка і посипалася на глядачів. Знову пролунали крики.

— Боже! Подивіться, вгорі!

— Там висить людина! Вона може зірватися будьякої хвилини.

— Іще один! У нього гвинтівка!

— Снайпер! Відведіть імператора й імператрицю в безпечне місце, мерщій!

— Чому ніхто нічого не робить?

Оскар невиразно розумів, що відбувалося внизу. Він був занадто сконцентрований на тому, щоб утриматися. Мармурове поруччя було таким гладеньким, що пальцям не було за що зачепитися. І щоразу, коли він намагався вхопитися міцніше, сповзав іще більше.

Над поруччям з’явилося обличчя стрільця. На тлі неба воно виділялося темним силуетом. Гвинтівка загрозливо націлилася на юнака.

— Хто ти такий? Як ти насмілився на мене напасти?

Оскар замружився. Обличчя незнайомця закривала хустка. А що в нього на голові? Чи не студентський кашкет?

— До… допоможіть мені,— сили танули з кожною миттю. Ще трохи, і він зірветься в прірву.

— Я? Тобі? Не сміши мене,— чоловік підняв гвинтівку й ударив Оскара по пальцях. Рука вибухнула від болю. Немов вогнем обпалило.

Юнак закричав. Ніколи в житті не було йому так боляче. Пальці розтиснулися. Рука відпустила поруччя й мляво зависла. Тепер він тримався тільки однією рукою. З очей бризнули сльози. Крізь завісу сліз незнайомця було ледь видно. Здається, під хусткою він посміхався.

— Ну, хлопчику мій, як ти почуваєшся? — глузливо промовив злочинець.

Оскар зрозумів, що це його остання мить. Неспроможний щось змінити, він збожеволів від болю і дивився, як снайпер приготувався до наступного удару. Усе відбувалося немов у тумані. Він почув крики людей унизу, відчув, як вітер тріпає одяг,— але останньої миті його втягли нагору дві дужі руки.

— Тримаєте його! Є? Гаразд.

Він розслабився. Поряд двоє жандармів притискали снайпера до підлоги. Двоє міцних чоловіків ледве втримували злочинця, який звивався всім тілом. Заспокоїти його було нелегко. Начебто злий дух у нього вселився.

— Ми однаково дізнаємося, хто ти. Тримайте його, я перевірю документи,— один із жандармів витяг посвідчення з кишені снайпера й розкрив.

— Нічого собі! Карл Штрекер. Студент юриспруденції. Що ти робиш тут нагорі з гвинтівкою? Зібрався стріляти?

— Відпустіть мене, свині. Мій батько — важлива людина в уряді. Він подбає, щоб ви провели решту життя за ґратами! Ви… А-а-а! Боляче!

— Тихо ти, пацюче! Ім’ям імператора тебе заарештовано. Ти обвинувачуєшся в спробі вбивства, державній зраді й замаху на життя нашого улюбленого монарха.

— Надягніть наручники й зірвіть із нього цю маску,— наказав інший жандарм, власник червоних щік і блискучої гостроверхої каски.— Ми передамо тебе карній поліції. Вони з тобою розберуться. А що стосується тебе…— звернувся він до Оскара.— Потрібно перевірити твою особистість, але спочатку ми відвеземо тебе до лікарні. Чи потрібно повідомити когось?

Оскар кивнув.

— Гум… больдта… Карла Фрідріха фон… Гумбольдта.

— Гумбольдта? — насупився служака.— Я вже чув це ім’я. Почекай-но, чи ти не той юний Оскар, про якого так багато писали в газетах?

Юнак розгублено посміхнувся.

— Точно! Я заарештував не ту людину,— жандарм оглянув руку Оскара.— Схоже, з рукою в тебе зовсім кепсько, потрібна термінова допомога. Сподіваюся, невдовзі ти зможеш потиснути руку імператорові, якщо він вирішить особисто віддячити тобі за спасіння життя.

— Дякую,— сил більше не залишилося, і Оскар знепритомнів.

За три дні, вівторок, 8 червня 1895…

Н а вулиці було прохолодно й мрячно. З’явилися люди принца-наступника й, не доходячи до Кенігсплац, звернули ліворуч, на Бісмаркштрассе. На розі Хіндерсіннштрассе вони зупинилися. Для ранку вівторка було дуже тихо. Можливо, тому, що не було ще й восьмої ранку, та й квартал був не торговельний.

Парламентарії, юристи, службовці й дипломати, які населяли прилеглі вулиці, виповзали зі своїх дір не раніше десятої ранку. Додому вони поверталися вже до п’ятої вечора, у той час як усі інші ще старанно працювали. Привілей чиновників, якому заздрив увесь світ.