Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Оскар подивився на наручний годинник. Іще чотири хвилини. Можна повільно просуватися до зазначеного місця. Глянувши на фасад Старого музею на протилежному боці площі, він завмер. За балюстрадою музейного даху його гострі очі вловили якийсь рух. На частку секунди щось блиснуло в променях сонця. Метал!

Він озирнувся в пошуках допомоги. Гумбольдт розчинився в юрбі й не міг допомогти. Юнак глянув нагору ще раз. Цілком правильно, на даху хтось був. Людина добре сховалася за статуєю, але з позиції Оскара її можна було побачити.

Що, коли людина в юрбі — не єдиний снайпер? Що, коли в разі необхідності стрілятимуть і з даху? Чи враховував Гумбольдт таку можливість?

Іще три хвилини.

Час летів. Потрібно було прийняти рішення. Оскар заплющив очі.

Г умбольдт побачив, як Оскар покинув свій пост і щодуху кинувся на південь по Мусоймсштрассе. Він вбіг у юрбу витріщак, при цьому натрапив на одного забіяку й мало не отримав від нього прочуханки. Над площею пролунали сердиті крики. У їхній бік почали обертатися голови особливо цікавих.

Оскар біг так, начебто за ним сам чорт гнався. Тепер на нього звернули увагу кілька поліцейських і попрямували за ним.

— Що він робить? — прошипів Гумбольдт.

— Начебто від когось утікає,— припустив Мицик, який стояв поруч.— Піти за ним?

— У жодному разі! Залишайся там, де стоїш. Імператор може вийти з музею в будь-який момент.

— Цікаво, чому це Оскар так поспішає?

— Незабаром дізнаємося. Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Площа залишилася за спиною, він завернув за Старий музей. За ним ішли троє жандармів — двоє пішки, один на коні. Він чув сердиті крики й тупіт копит.

У напрямку Нового музею йшли ще люди, але, побачивши Оскара й поліцейських, із жахом відскакували з дороги.

— Стій! Тримайте хлопця!

Але ніхто не зважувався перепинити Оскарові дорогу. Він подолав п’ятдесятип’ятиметровий фасад за рекордний термін, звернув праворуч і забіг по двадцяти п’яти сходинках, обрамлених кінними статуями, до головного входу.

Двері музею були відчинені, відтак було видно чудову ротонду з колекцією античних скульптур. Сонце проникало в приміщення крізь скляне вікно на даху.

Хоча вхід був безкоштовним, відвідувачів у цю суботу було мало. По залу бродило всього кілька людей. Решта перебувала біля музею, щоб подивитися на імператора. Ну й здивувалися ж вони, коли побачили ще дещо!

Коли у святу святих увірвався мокрий від поту юнак, а за ним захекані жандарми, доглядач музею застиг перед ротондою.

— Зупинися, хлопче! — крикнув один із службовців, і його слова луною прокотилися по порожніх залах.— А то спіймаю й ноги повисмикую! Стій, тобі кажуть!

Доглядач музею, літній пан у синій формі й із пишними бакенбардами, довго не міг повірити своїм очам, але, нарешті, отямився і втрутився:

— Попрошу вас! Ви не в себе вдома, тут музей. Поводьтеся, як цивілізовані люди!

Жандарми пригальмували, і Оскар скористався з нагоди збільшити дистанцію між собою й переслідувачами. Він кинувся на сходи ліворуч і злетів нагору.

На другому поверсі він зупинився й розгублено озирнувся. Порожньо. Нікого. Куди не кинь погляд — картини та статуї, жодних відвідувачів. Навіть служителя, якого можна було б розпитати, немає. Де сходи на дах? Мають же вони десь бути. Час витікав крізь пальці.

Фріц Фердинанд витер піт із чола. Репортер «Берлінер Моргенпост» іще раз перевірив штатив, упевнився, що камера міцно закріплена в потрібній позиції, й тільки тоді велів своєму молодому асистентові стежити, щоб ніхто із глядачів випадково не пройшов перед об’єктивом.

— Альфонсе, ти перевірив порошок магнію? Скільки пластинок ти підготував? Чотири? Добре, цього має вистачити. Тепер гранична концентрація. Королівська пара однаково вийде з музею, там нічого зірватися не може.

Кілька озброєних до зубів солдатів особистої імператорської охорони вийшли на вулицю й зупинилися праворуч і ліворуч перед головним входом, піднявши шаблі на знак вітання. Всередині можна було побачити імператора й імператрицю. Навколо них моторно снували музейні службовці й прислуга. На сходовий майданчик у супроводі імператорської пари вийшов директор доктор Шелльмосер. Щойно їхні величності з’явилися на верхній сходинці, пролунали привітальні крики й оплески. Люди кричали «Ура!» і розмахували прапорцями. Вільгельм привітально підняв руку, і його начищена до блиску каска блиснула на сонці.