Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Я вмонтував у її ранець записуючий пристрій, щоб можна було фіксувати все, що вона говорить,— пояснив Гумбольдт.— Так ми зможемо дізнатися, що вона бачить і відчуває. Якщо, звісно, вона іноді розкриватиме дзьоб, правда, Вілмо?

— Вілма розповість,— почулося з ранця.— Нагорода?

Гумбольдт розсміявся:

— Одержиш щось смачненьке, обіцяю. Найкраще й найсмачніше, що є в нас на кухні.

— Заспиртовані вишеньки.

— Ну, вишеньки, то й вишеньки,— утомлено посміхнувся дослідник.— Ти від них просто божеволієш. Не розумію, звідки в тебе це. Але тільки три, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Оскар опустив очі на консоль біля підніжжя цоколя. Вона теж була кулястої форми й уся була поцяткована тими ж самими дивними значками.

— А це що таке? — поцікавився він.

— Наш таймер. Я можу встановити потрібний час, бачите? Роки, години, хвилини й секунди. Як я вже казав, дотепер я випробовував машину без екіпажу, і вона чудово працювала. Доказом того, що дорогою справді утворюється різниця в часі, може слугувати ось цей годинник,— він продемонстрував два хронометри, які показували абсолютно однаковий час.— Один я закріплю тут, на машині часу, а другий надягну на зап’ястя. Бачите? Тепер, поки Вілма буде в дорозі, я зможу точно визначити різницю в часі. Залишається тільки зачинити кулю й зафіксувати кришку. Готово. Якщо все піде правильно, то годинник на машині відставатиме.

— Чому ти не покладеш його всередину? — запитала Шарлотта.— Хіба там він не буде краще захищений?

— Краще захищений — так, але там він не зможе фіксувати зміну часу. Штука в тім, що внутрішня частина кулі захищена від впливу часу. Ну що, почнімо? — він видав кожному по парі окулярів із затемненими скельцями.— Заходи безпеки. Може спостерігатися яскравий спалах. Тримайте пальці, щоб усе вийшло!

Він глянув на годинника й підняв угору головний тумблер унизу на цоколі. Металеві кільця почали рухатися. Спочатку повільно, потім дедалі швидше й швидше.

Оскарові це нагадало звук, що утворюється, коли розкручуєш у повітрі пращу. Запахло електрикою. Куля в центрі кілець, що оберталися швидше і швидше, залишалася нерухомою. Зі швидкістю зростав і шум. Юнак відчув, як від кілець полинули потоки повітря. Волосся розпатлалося, обличчя обдало жаром. Про всяк випадок він зробив крок назад. Гумбольдт пересунув важіль іще далі. Тепер кільця стали ледь помітними. Вони так швидко миготіли, що око не встигало їх зафіксувати.

— Що там відбувається? — Шарлотта вказала на тьмяне світіння.

Там, де до мотора приєднувалися осі, стало світліше. Оскарові здалося, що світіння стає яскравішим. Уздовж осей проскакували синюваті іскри й спрямовувалися до кілець. Сяйво ставало дедалі інтенсивнішим. Тепер воно охопило й кулю. На сітці раз у раз спалахували електричні розряди. Залишалося тільки сподіватися, що Вілма залишиться цілою і неушкодженою.

Гудіння переросло на пекельний гуркіт.

Тепер кільця зовсім неможливо було роздивитися. Підлога під ногами завібрувала, як при землетрусі. Гумбольдт щось крикнув, але розібрати через шум було не можна. Оскар побачив, як дослідник пересунув тумблер на максимум. Добре, що він послухався поради батька й надягнув сонцезахисні окуляри: йому ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Куля сяяла, немов маленьке сонце. Світло було таким яскравим, що затьмарювало все. Нічого не було видно — тільки сяйво. Він відчув, як Шарлотта взяла його за руку. Оскар схопив її руку й міцно стис. Разом вони дивилися на кулю, що, здавалося, ставала дедалі більшою. Контури її розмилися, а в деяких місцях куля стала майже прозорою.

Аж ось вона зникла. Не повільно й поступово, а відразу. Пролунав шум, неначе хтось зачинив двері, і куля зникла.

Тієї ж миті згасло і яскраве світло. Залишилися тільки мерехтливі свічки.

Оскарові здалося, що серце зараз вистрибне з грудей. Він почекав кілька секунд і зняв окуляри. Кам’яний цоколь, консоль, кабелі — усе було на своїх місцях.

За єдиним виключенням.

Уся машина, включаючи кільця, мотори й кулю, зникла. Її просто не було. Неначе ніколи й не було. Чути було тільки тихе потріскування. Здається, долинало воно з кам’яного цоколя. Оскар простягнув було руку, але Гумбольдт його утримав.

— Краще цього не робити.

— Чому?

Дослідник вирвав із блокнота аркуш і упустив його на камінь. Папір моментально спалахнув. Оскар відсмикнув руку.

— Екзотермічна реакція як наслідок тимчасової розбіжності,— пояснив Гумбольдт.— Одна з багатьох дивин, пов’язаних із проникненням у часовий простір. Зараз Вілма на шляху до майбутнього. Тільки на один день, зауважте. Але для неї ця поїздка триватиме всього лише кілька хвилин.