Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Електричний? — здивувався Оскар.— Такий існує?

Гумбольдт кивнув:

— Поки що тільки один. Про все дізнаєтеся, коли він буде готовий. Через цю кляту статтю стільки чуток! Експерименти з часом і без того сполучені з ризиком, але якщо про них пронюхають ті, кому цього знати не потрібно, апарат може стати небезпечною зброєю.

Немов на підтвердження його слів у двері постукали. Стукіт був вимогливим і наполегливим.

— Упевнений, знову журналюга,— зітхнув Гумбольдт.— Відскіпайтеся від нього, а я спущуся в лабораторію.

Із цими словами він розвернувся і зник.

Оскар стиснув зуби й попрямував у вестибюль. За матовим склом дверей він роздивився силуети двох чоловіків. Юнак відчинив двері й заступив вхід.

Хлопці були високими, широкоплечими, з різкими рисами облич. Під пошитими на замовлення костюмами, що добре облягали фігури, виділялися тверді, як сталь, м’язи. Від них походила відчутна загроза. Ясно, що це ніякі не репортери.

— Що вам потрібно? — запитав Оскар.

— Потрібно поговорити з паном фон Гумбольдтом.

— Хто його запитує?

— Просто відповідай, парубійку, вдома він чи ні?

— Я…

— Дядько зараз зайнятий,— прийшла на допомогу Шарлотта.— Якщо ви з газети, то можете йти. Професор не бажає ні з ким розмовляти.

— Ми не репортери,— відповів один із гостей, криво посміхнувшись.— Ми з таємної поліції його величності, і цього має бути достатньо.

— Ви можете підтвердити це?

— Природно,— чоловіки полізли у внутрішні кишені сюртуків, витягли два однакових документи й передали молодим людям.

Оскар і Шарлотта уважно їх вивчили.

— Тут написано, що ви пани Фогель і Штрибель,— завважила Шарлотта, повертаючи папери.— Це ваші справжні імена?

Агенти іронічно посміхнулися.

— Ще б пак, про таке не розповідають. Що ж, у всякому разі, дякую. Чим ми можемо вам допомогти?

— Я вже сказав. Нам потрібно поговорити із професором Гумбольдтом.

— Добре, я запрошу його.— Шарлотта обернулася до Оскара: — Проводиш панів до приймальні?

— Звісно. Будь ласка, ходімо за мною,— Оскар указав у внутрішню частину будинку, щоправда, без особливої привітності. Він не любив, коли його називали «парубійком».

Обидва агенти зняли капелюхи й увійшли. Аж тут із кухні вийшла Еліза. На ній був фартух, волосся високо підібране.

— У нас гості? Як мило. Чи можу я подати панам щось освіжаюче?

Обидва чоловіки вирячилися на неї, немов побачили примару.

— Дякуємо, не потрібно.

Оскар провів гостей до приймальні й запросив присісти.

— Ми постоїмо. Просто запросіть професора, і цього буде достатньо.

Оскар вийшов із кімнати, щоб зачинити вхідні двері, і помітив біля підніжжя сходів декількох вершників. На дорозі, що веде від будинку до клуні в лісі, теж перебувало кілька людей верхи. Справа повертає на небажане.

Нарешті, з підвалу з’явилася Шарлотта в супроводі дослідника.

— Де вони? — запитав той.

— Я провів їх до приймальні. Вони сказали, що з таємної поліції.

— Ходімо,— Гумбольдт повернув праворуч і зробив крок до кімнати.

Чоловіки стояли біля вікна й дивилися на вулицю. Помітивши Гумбольдта, вони обернулися.

— О, професоре Гумбольдт! Раді вас бачити,— з удаваною радістю промовили ті.

— Мені сказали, що ви з таємної поліції. Мені вже час починати хвилюватися?

— Навпаки,— відповів один.— Ми прибули за дорученням Георга Ернста Штангельмайєра, радника його величності. Вам надано честь відвідати його в міському замку. У нас наказ супроводжувати вас туди.

— Супроводжувати? — насупився Гумбольдт.— Я й сам чудово впораюся, дякую.

— Я змушений наполягти. Це для вашої ж користі.

— Схоже, у мене немає особливого вибору. Відповіддю стала натягнута посмішка.

— А якщо я відмовлюся?

— Я б вам не радив. Ідеться про питання національної безпеки. Вам доведеться приїхати. Так чи інакше.

Оскар досить добре знав батька, щоб розуміти, що зарозуміла поведінка цих таємних дослідників того страшенно дратує. Юнак побоювався, що справа дійде до сварки, але батько тільки знизав плечима й сказав:

— Що ж, якщо потрібно. Сьогодні день якийсь дивний, відтак невелика прогулянка до міського замку нічого не змінить. Звісно, я маю декілька умов.

Штрибель насупився.

— Яких?

— По-перше, мені хотілося б, щоб зі мною поїхали син і племінниця. Вони мої помічники. Потім, я хотів би скористатися власною каретою. У мене є ще деякі справи в місті, і я не хочу від вас залежати.

— Гаразд. Щось іще?