Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Так, час іде, ніхто не сперечається,— не здавався Оскар.— Але як по ньому пересуватися? У часу є тільки один напрямок — уперед.

— Помилка,— не погодився дослідник.— Унаслідок того, що в нього особливий вимір, ми отримуємо там свободу дій. Найкраще визначити його як четвертий вимір. Пам’ятаєте, що я розповідав вам на заняттях із геометрії про три інші виміри?

— Перший вимір — це вперед та назад,— сказала Шарлотта.— Другий — праворуч і ліворуч. Третій — угору та вниз. Положення кожного тіла в просторі можна описати за допомогою довжини, висоти й ширини.

— Правильно,— похвалив дослідник.— Однак, не вистачає ще однієї величини — тривалості. Недостатньо сказати, де перебуває тіло, якщо невідомо, коли воно там перебуває. Сьогодні цей ящик тут, а завтра він може опинитися зовсім в іншому місці. Ось іще один приклад: там, де ми зараз стоїмо, колись були моря й льодовики. А понад сотню тисяч років тому тут запросто могла перебувати пустеля або гірський масив із крутими стрімчаками й ущелинами. Час змінює простір. Це один із фундаментальних законів фізики. Хіба вам не відомо із власного досвіду, що можна потрапити в таке місце, що сильно змінилося за вашу відсутність? Якусь місцинку з дитинства?

— Так, звісно,— погодився Оскар.

Він раптом згадав про маленьку крамничку на розі Августштрассе й Артиллериштрассе. Її хазяїн Еміль Штейнхаймер був людиною простою і жалів безпритульників. Раз у раз Оскарові та його друзям перепадали карамельки. Але одного разу старий будинок довелося знести, і Штейнхаймер перебрався в інше місце. Тепер на тому місці розташувалося вуличне кафе для багатих, і офіціанти стусанами проганяли жебраків.

Гумбольдт посміхнувся:

— Ну ось бачиш? У більшості випадків ми помічаємо зміни не швидко, але час дає нам відчути свою владу. До речі, я працював над цим проектом не сам, а в співробітництві з винахідливим доктором Юлієм Пфефферкорном. Гадаю, що можу без перебільшення стверджувати, що це один із найзначніших експериментів нашого часу. Ми ввійдемо в історію, згадаєте мої слова!

— Пфефферкорн,— задумливо вимовив Оскар.— Десь я чув це ім’я.

— Ти згадував його на борту дирижабля під час нашої подорожі на Яву,— згадала Шарлотта.

— Так, а ти сказала, що він шарлатан і аферист,— посміхнувся Гумбольдт.

— Я тільки повторила те, що писали про нього газе-

ти. Кажуть, під час одного зі своїх експериментів він

зруйнував лабораторію й кілька будинків, що прими-

кали до неї.

— Можливо, це й правда,— погодився Гумбольдт.— Але ж йому вдалося значно полегшити лінгафон. І ви самі могли переконатися, що працює він чудово. Але те, що зараз перебуває перед вами,— абсолютний шедевр. Ідея моя, а за виконання я добре заплатив. Хочете дізнатися, як вона працює? Підходьте ближче. Ви не розчаруєтеся.

Поки вісім генераторів набирали обертів, шум наростав дедалі більше й більше. Оскар відчув, як по тілу пробігли дрижаки, до самих кінчиків пальців. Повітря було теплим і немов пронизаним електрикою. Навіть у Шарлотти волосся стало сторчма.

Двигуни працювали на лігроїні — суміші спирту й газоліну, що у продажі називалася нафтовим бензином. Особливий вентиляційний пристрій забезпечував відведення вихлопних газів, і, все ж, дихати Оскарові було важко. Запах був огидний.

— Досі я випробовував прилад без екіпажу,— спробував перекричати шум Гумбольдт.— Сьогодні вперше в подорож вирушить пасажир.

— Хто ж буде пасажиром? — здивувався Оскар.— Куля занадто мала.

— Не для Вілми,— кивнув дослідник у бік ківі.— Вона буде першим мандрівником у часі за всю історію. Ну як, мала, готова до великої пригоди?

Пташка стояла поряд, схиливши голову.

— Вілма готова,— почулося з динаміка в неї на спині.

— А це не занадто небезпечно? — затурбувалася

Шарлотта.— А що коли… А що коли вона не повернеться?

— Вона обов’язково повернеться,— втішив Гумбольдт і погладив Вілму.— Час має дивний побічний ефект. Він схильний до інертності. Якщо не подавати нової енергії, то машина повернеться в точку, з якої почала свою подорож. Схоже на силу ваги, що знову й знову повертає все на землю. Але це тільки одна з таємниць, пов’язаних із часом. Ну що, мала, почнімо?

Оскар помітив, що порожнина за розміром розрахована точно на Вілму. Стояти на повний зріст вона не змогла б, але отвори у верхній частині забезпечували постійний приплив свіжого повітря. До того ж, це гарантувало, що пташку не кидатиме сюди-туди.