Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Берінгер мовчав.

— Подивіться уважніше і зверніть увагу на вм’ятину за сантиметр від мундштука. Ви знаєте, що в кожного курця є свої унікальні звички, особистий стиль, так би мовити? Деякі стискають сигарету між указівним і середнім пальцями, інші тримають її великим і вказівним. Одні захоплюють міцно, інші зовсім легенько.

Точно так само відрізняються й ступінь натиснення й відстань до мундштука. Я знайшов цей недопалок неподалік від нашого будинку. На ньому збоку чималенька вм’ятина, що може залишитися тільки від каблучки. Такої, як у вас на середньому пальці. Як гадаєте, перевірити недокурки у вашій попільниці? Мені здається, що на них знайдеться така ж сама вм’ятина.

Посмішка Берінгера зникла. Від коренів волосся на скронях до вилиці скотилася крапелька поту.

— Хочете сказати, що я маю відношення до замаху на вас? Але у вас немає ніяких доказів.

— Замах? Хіба я говорив щось про замах? — Погляд Гумбольдта став холодним як лід.— Не пригадую такого. І в газетах нічого про це не писали. Але ви маєте рацію, на мене зробили замах. Із причин, які мені не відомі, хтось хоче позбавити мене життя. Він сховався в лісі й боягузливо стріляв із засідки. Звісно, він не тільки зробив дурість, залишивши сліди, він ще й промахнувся, і замість мене вбив мою супутницю життя. Втім, ваша рана…— указав він на шрам Берінгера.— Я часто використовую червоний фосфор для своїх снарядів. Від нього залишаються потворні шрами, якщо не обробити рани правильно. Не можна залишати їх необробленими, найкраще змастити спеціальною маззю, а ще краще звернутися до лікаря. Тільки не забудьте сказати про фосфор.

Берінгер пополотнів від гніву.

— Досить. Я не бажаю більше вислуховувати вашу балаканину. Ми обидва знаємо, про що йдеться, тому облиште верзти нісенітницю. Ви зробили дурість, прийшовши сюди, і самі це розумієте. На перший раз вам це минеться, але більше такого не повториться. Шкода, що я влучив тільки у вашу служницю. Власне, постріл призначався вам. Але це ще не кінець. Пропоную виставити хлопчаків за двері й вирішити питання по-чоловічому.

— Нарешті, чую від вас хоч щось розумне,— підвівся Гумбольдт.— Оскаре, Віллі, вийдіть на вулицю. Ми поговоримо трохи пізніше,— багатозначно подивився він на сина.— А що стосується вас, пане Берінгер, то навряд чи ви стріляли з власної ініціативи. Перш ніж тут стане спекотно — а це я вам можу гарантувати,— хотілося б знати, за чиїм замовленням ви дієте й чому. Запитую про це зараз, тому що потім ви, ймовірно, відповісти не зможете.

— Ви занадто багато на себе берете, пане Донхаузер,— Берінгер виплюнув прізвище Гумбольдта, начебто це була грудка смердючого слизу.— Вважаєте, що вам усе дозволено? Уриваєтеся до мене, загрожуєте перед моїми людьми. Ви або дурніші, ніж здаєтеся, або історії про вашу манію величності — найчистіша правда. Чесно кажучи, мені це байдуже. Я завжди вважав вас пихатим індиком. Від того самого дня, коли ви забрали в мене Оскара.

— Я нічого не робив. Хлопчик залишився в мене добровільно. Незважаючи на те що він мій син, йому було б краще в будь-якому іншому місці, ніж у цьому свинарнику.

Оскар потягнув Віллі до виходу, але краєчком ока встиг помітити, як руки чоловіків потягнулися до зброї. Блиснули ножі й кастети. Настав вирішальний момент. Оскар виштовхнув Віллі на вулицю, а сам швидко повернувся й замкнув за собою двері.

Пауль пригнувся за стійкою й позадкував до чорного ходу. На щастя. Щоб витримати те, що трапилося потім, потрібно було мати міцні нерви.

Берінгер теж підвівся. З його обличчя зникла дурнувата усмішка. Напевно, розумів, що Гумбольдт не звичайний супротивник. Хоча він і був безсовісним негідником, за всі ці роки інстинкти в нього не притупилися. Рука потягнулася до пояса. Гумбольдт вихопив свою зброю. Два бруски темного дерева, з’єднані один із одним ланцюгом.

Побачивши нунчаки, присутні розреготалися.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув один із шибеників Берінгера.— Та це іграшка, а не зброя! Ось спорядження справжніх чоловіків,— витяг він ніж із халяви чобота.— Для бійки потрібні правильні інструменти. Таким ножем дорослому бикові…— але домовити йому так і не вдалося.

Майже непомітним для ока рухом Гумбольдт крутонув нунчаки. Пролунав сухий тріск, крик, деренчання металу — і ніж покотився по дерев’яних мостинах. Хлопець упав на підлогу поряд із ножем і зі стогоном схопився за зап’ястя.

На кілька секунд запанувало недовірливе мовчання. Іграшка всіх здивувала. Нунчаки визнали серйозною зброєю.