Томас Тімайєр - Закон Хроноса

На щастя, тривало це недовго. Оскар виплатив усі борги і сподівався, що більше ніколи не почує про цю тварюку. Коли Гумбольдт дав притулок у себе його друзям — Віллі, Берту, Мицику й Лєні,— вони теж звільнилися від гноблення Берінгера. Що ж тут робить Віллі?

— Заходимо?

Гумбольдт кивнув.

Як же дивно повертатися на старе місце, особливо з такими спогадами. В ніс ударив запах пива, диму й поту. Усе було таким знайомим: потемніла від кіптяви деревина, мерехтливі свічки, блискучі масляні картини у сточених рамах і, звісно, важка шкіряна завіса, що відокремлювала задню частину приміщення від загального залу.

Незважаючи на кризу в країні, заклад процвітав. Оскар навіть не уявляв, звідки тут стільки народу. Неважливо, вранці, опівдні чи ввечері, тут завжди була сила-силенна людей. Були тут і художники, і поети, і безробітні, і бездомні, бурлаки, альфонси, чиновники й, природно, гравці. Тут сварилися, сміялися, сперечалися про політику, грали в карти, лаяли начальство, але, у першу чергу, пили. Пауль, хазяїн, уважався в цій частині міста важливою людиною. Це був лисий чоловічок із таким величезним черевом, що шкіряний фартух облягав його, як друга шкіра. Завсідники його просто обожнювали. Завжди люб’язний, завжди готовий ковтнути чарочку, він завжди мав напоготові якийсь паскудний жарт. Коли Оскар із Гумбольдтом увійшли до «Лісоруба», він саме розповідав один зі своїх улюблених. Про перукаря й балакучого папугу. «Одноокий виродок»,— почув юнак його слова, за якими почувся вибух реготу гостей, мабуть, знайомих із цим анекдотом.

— Куди подівся Віллі? — Гумбольдт зупинився на порозі й розгледівся.

— Навіть не уявляю. Ніде не видно,— сказав Оскар.— Можливо, у кімнаті за фіранкою? Бачиш? — указав він праворуч.

Гумбольдт обвів поглядом присутніх. За винятком двох чоловіків, він був найвищим у цій кімнаті. Одного з цих двох звали Грегором, він вивозив сміття, і від нього завжди смерділо. Другий був давнім знайомцем — Чорний Поромник, права рука Берінгера. Стояв він поряд із групкою підозрілих типів — зграєю Берінгера. Поромник помітив тих, що зайшли, і його обличчя відразу стало серйозним. Із похмурим виразом обличчя він зник за завісою.

На коротку мить Оскарові здалося, що він помітив зелену куртку Віллі. «То, виходить, правда»,— майнуло у нього в голові. Віллі їх зрадив. Але чому? Що вони йому зробили?

Дослідник не барився ані секунди. Він виставив уперед ціпок і став прокладати шлях серед відвідувачів, немов криголам серед дрейфуючого льоду. Пауль помітив їх і закричав:

— Агов, там! Туди не можна! Тільки для своїх. Чуєте?.. Дідько мене роздери! Так це ж Оскар!

До них одразу обернулися десятки голів.

— Сто років тебе не бачив! Як ся маєш? Ні, ні, туди не можна, там зараз Берінгер…

Він хотів додати щось іще, але не встиг.

Гумбольдт розсунув завісу й опинився в заборонній кімнаті.

За далеким кінцем круглого стола сидів Берінгер. Поряд із ним розмістилися шестеро чи семеро найвищою мірою підозрілих особистостей. Перед ними стояв Віллі, на обличчі в нього застиг жах. Компанія про щось перешіптувалася, і було ясно, що задумали вони щось негарне. Берінгер глянув на Гумбольдта, і посмішка застигла в нього на губах. Шепіт стих. Дослідник був людиною відомою. Його портрети досить часто миготіли на сторінках газет. Розповіді про морські чудовиська, підземних чортів і гігантських комах наробили багато галасу. Люди любили ці історії, хоча й не вважали їх правдивими. Багато хто називав його сучасним бароном Мюнхгаузеном, але той факт, що йому запропонували кафедру в університеті, викликав загальну повагу.

За спиною гостей виріс Пауль, який витирав руки рушником.

— Вибачте, будь ласка, сюди не можна. Стороннім вхід заборонений. Давайте-но я почастую вас пивом. Природно, за рахунок закладу. Пане Берінгер, даруйте за вторгнення,— він відкинув завісу, але Гумбольдт і з місця не зрушив.

— Мабуть, буде краще, якщо ви попросите гостей залишити заклад,— похмуро заявив дослідник.— Ми можемо трохи пошуміти.

— Бійка в моєму трактирі? — вигукнув Пауль.— Ще й півроку не минуло, як я зробив ремонт. Маю просити вас залишити приміщення. У разі непокори я викличу жандармів.

Звісно, він лякав. Поліцію кликати він не збирався, та й ніякого ремонту не робив. «Лісоруб» залишався незмінним.

Коли Пауль зрозумів, що погрози не подіяли, він почав ховати в безпечне місце пляшки та глечики й підштовхувати відвідувачів до дверей. Гумбольдт схилив голову й уп’явся очима в людину перед ним.