Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Щойно було перероблено всю хатню роботу, Оскар і Шарлотта йшли до озера й проводили теплі червневі вечори за бесідами з вудкою в руках. Іноді риба таки клювала, і це ставало приємною розмаїтістю до звичної вже солонини, що майже не сходила зі столу.

Побачити Гумбольдта можна було нечасто. Він перебував то у Пфефферкорна, то в лабораторії або в майстерні, а якщо вже траплявся на очі, то односкла дово відповідав на запитання й знову зникав. Це прагнення тримати все в таємниці нервувало Оскара. Сподівання зазирнути до майстерні в лісі так і не виправдалося. Що робив там Гумбольдт, було великою загадкою, і залишалося тільки чекати, доки дослідник сам не заговорить.

Оскар витягнув із бляшанки черв’яка й насадив на гачок, закинув вудку й закріпив її на спеціальному кріпленні на зарослому травою березі. По небу рухалися жовтувато-рожеві хмари, і зграя голубів летіла до будинку. Із заходу віяв м’який вітерець, дерева тихенько шуміли.

Юнак ліг на траву й схрестив руки за головою.

— А я ж було і справді вирішив, що після візиту до Пфефферкорна він, нарешті, покаже нам велику машину, що будує в лісі. Але так і не дочекався.

— Гадаю, його турбує те, що зараз відбувається,— сказала Шарлотта й намацала його руку.— Інакше навіщо йому щодня бувати в місті? Повідомляють про десятки вбитих, і ситуація з постачанням погіршується. Та й після розмови зі Штангельмайєром він став дуже недовірливим. Почекай, рано чи пізно він усе розповість.

— Ненавиджу очікування,— кинув Оскар.— Ніколи не вмів довго чекати. Але зараз краще відігнати ці думки, зараз для них не час,— він посміхнувся й хотів притягнути дівчину до себе, але та, сміючись, відкотилася вбік.

— Краще тобі стежити за рибою, а то вудку знову потягнуть. Пам’ятаєш, як тобі вже довелося пливти за вудкою?

— Невже потрібно знову про це нагадувати? — Оскар спробував підповзти до неї, але Шарлотта виявилася моторнішою.

Вона легенько штовхнула його в плече, і він скотився вниз по схилі. Відразу підскочив і кинувся до неї.

Йому вдалося схопити Шарлотту за ногу, але вона продовжувала, сміючись, вириватися. Опір був несправжнім. Він швидко обхопив дівчину й схилився над нею. Щоки в неї розчервонілися.

— Тільки спробуй,— шепнула вона.— Я перетворю тебе на жабу.

— Ну-ну,— посміхнувся він.— Якщо я стану жабою, то вночі заберуся до тебе в ліжко. Подивимося, що ти тоді скажеш.

Він наблизив до неї обличчя, але раптом у кущах пролунав шум. Звідти, пихкаючи, вибрався Мицик із мокрим від поту обличчям. Він розгублено зупинився й витріщився на парочку.

— Я заважаю?

Шарлотта сіла й заправила за вухо пасмо волосся.

— Ні, звісно.

Губи в Мицика розтяглися в широкій усмішці.

— Вам потрібно додому,— сказав він.— Гумбольдт хоче вам щось сказати.

Оскар подивився на Шарлотту.

— Щось сталося?

— Привезли якийсь великий ящик. Пан Гумбольдт побачив ім’я відправника й відразу ж послав мене по вас. Ходімо!

— Просто зараз?

— Авжеж!

— Добре,— простогнав Оскар і підвівся на ноги.— Якщо треба… Але мені здається, це фіктивна тривога.

Він допоміг Шарлотті підвестися.

З обличчя Мицика не сходила задоволена посмішка.

Ящик виявився завбільшки приблизно метр на півтора й був збитий із темних дощок. Щоб зняти його з візка й поставити на землю, знадобилося четверо людей. Коли ящик опинився внизу, «вантажники» з натугою відсапалися.

Мицик не зводив із ящика цікавих очей.

— Що там може бути?

— Навіть не уявляю,— пошепки відповів Оскар.— Але знаю точно, він важкенький.

— Розпишіться, будь ласка, отут,— сказав власник візка й сунув під ніс Гумбольдту, який важко дихав, аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Гумбольдт узяв папір, розписався й щедро дав на чай. На обличчі чоловіка відразу ж з’явилася посмішка.— Допомогти вам занести вантаж у будинок?

— Ні, дякую,— відмовився Гумбольдт.— Самі впораємося. Ви сьогодні й так добре попрацювали.

Він почекав, поки візок не зникне, а потім сказав:

— Берте, принеси-но зі стайні лом. Відкриємо ящик на вулиці.

— Що ж там таке? — не витримала Лєна.

— І хто відправник? — Оскар спробував прочитати напис на папері.

— Майте терпіння,— сердито пробурчав Гумбольдт.— Краще б мені допомогли! Ось і Берт із ломом,— він склав аркуш і сунув у кишеню.

Спільними зусиллями їм удалося відламати передній бік ящика. Назовні посипалася тирса. Добре всетаки, що Гумбольдт вирішив відкрити ящик на вулиці. Якби вони зробили це в будинку, відразу довелося б займатися прибиранням. Зверху лежав лист. Дослідник розпечатав конверт і пробіг очима листа. Обличчя в нього розпливлося в посмішці.