Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Жоден звук не порушував побожну тишу. Ніхто не наважився б перервати збори, не ризикуючи тим самим викликати гнів наймогутніших і найвпливовіших людей Берліна.

Це була не просто масонська ложа. Мало хто знав, що це найстаріша й найповажніша ложа в Німеччині. Подейкували, що до неї входили найважливіші персони. Були серед членів ложі й Фрідріх Великий, і Йоган

Вольфганг фон Ґете й Готхольд Ефраїм Лессинг. Прусський принц Август, королі Фрідріх Вільгельм ІІІ, Вільгельм I і його син Фрідріх ІІІ. Художники, державні діячі, воєначальники. Той, хто хотів сюди потрапити, повинен був або мати у своєму розпорядженні величезний статок, або мати гарні зв’язки. А краще й те, й інше.

Масони зібралися біля свічника на сім свічок і тихенько ділилися новинами. Облич під масками не можна було роздивитися, але все ж таки кожний знав, із ким розмовляє. Перед всевидючим оком великого архітектора і його символами — колом, трикутником і квадратом — не було ніяких секретів. Тут було світло. Неправда заборонена. Того, кого викривали в брехливій інформації, виключали з ложі. У найгіршому разі, він навіть втрачав посаду й статок. Таким був закон ложі.

Високоповажний Майстер підняв руку.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,—почав він.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,— підхопили брати звичні слова вітання.

— У твоєму світлі хочу вести я життя своє, не ухиляючись від своїх обов’язків і підкоряючись внутрішній правді.

Слова повторили.

— Нехай буде так.— Майстер схрестив руки й схилив голову.— Вітаю вас, брати мої. Тема нашого сьогоднішнього засідання — час. Що є час? Звідки він приходить і куди йде? Чи зможе колись людина приручити його? — Він зчепив руки за спиною.— Ми всі читали повідомлення в газеті. У нашому місті живе людина, яка намірилася подорожувати в часі, немов по ріці, пливучи нагору або долілиць за течією.

Століття наше наближається до кінця, і славне воно багатьма чудесними й вражаючими винаходами. Деякі є настільки незвичайними, що нам їх навіть важко уявити. Карети, які обходяться без коней, кораблі, якими керують машини, електричний струм. Ми живемо в століття змін і намагаємося встигати стежити за всіма нововведеннями. Але не всі винаходи підуть на благо людства, деякі можуть, в остаточному підсумку, обернутися лихом для своїх творців. Питання, що його я хотів би сьогодні поставити: чи потрібні подорожі в часі? Чи можливі вони, і якщо так, то до яких наслідків могли б привести? Чи може цей винахід загрожувати нашим планам?

Щоб краще розібратися в цьому питанні, я попросив брата Ісмаїла представити нам більш докладну розповідь про загадку часу. Він є найбільш тямущою людиною в галузі природничих наук серед тих, хто зібрався в цьому залі, включаючи й мене,— Майстер простягнув руку до одного з присутніх.— Будь ласка, вийдіть уперед, брате Ісмаїл.

Той, на кого вказала рука Майстра, покинув коло й ступив на священний символ. Відчувалося, що ті, хто зібрався, ставляться до нього з великою повагою.

— Високошановний високоповажний Майстер, любі брати,— почала людина в масці.— Я теж прочитав повідомлення в газеті, і воно спочатку спантеличило, а потім налякало мене. Людина стверджує, що їй удалося скорити час? Як таке можливе? Які наслідки може мати подібний винахід, і чи не несе він небезпеки для всього людства? Цієї ночі я не міг заснути. Година за годиною перебирав я в голові всі книги та статті, присвячені сутності часу. Найцікавішою, мабуть, можна назвати доповідь професора Джеймса Уескота, з якою він виступив рік тому у Лондонському королівському коледжі. У ній ідеться про перетинання простору й часу. Саме там я знайшов усі відповіді на запитання, які мене турбували.

— І що це за відповіді? — запитав Майстер.

— Висновок, що його зробив професор Уескот наприкінці своєї доповіді, ясний і простий. Не існує ніяких подорожей у часі. Ні сьогодні, ні в майбутньому. Їх просто не може бути, тому безглуздо навіть міркувати про це.

— Ціка-а-во,— протягнув Майстер.— І як професор дійшов такого висновку?

— За допомогою простої дедукції. Якби подорожі в часі були можливими, ми б уже сьогодні це відчули.

— Не розумію…

— Професор довів, що не завжди буде працювати в реальності те, що можна математично розрахувати на папері.

Проведемо уявний експеримент. Уявіть, що машину часу справді винайшли. Що зашкодить винахідни кові скористатися своїм винаходом або продати його комусь? Згадайте автомобіль. Кілька років тому ніхто й повірити не міг, що це невідоме пристосування працюватиме, а тепер повсюди будуються нові заводи. За десяток років вулиці будуть загачені легковими автомобілями, а про коней ніхто й не згадає. Те ж саме відбувається з будь-якими новинками. Прогрес неможливо зупинити. Тому якщо сьогодні, завтра або в далекому майбутньому подібну машину буде сконструйовано, цілком імовірно, що нею користуватимуться. І не одна людина, ні. Багато. Сотні й навіть тисячі. Уявіть, як заманливо було б здійснити подорож у минуле, щоб переконатися в правоті істориків. Що може бути цікавішим, ніж особисто пережити великі моменти історії? Розп’яття Христа, убивство Юлія Цезаря або спалення Рима? А якщо подорожувати в часі легко й просто, то чому б комусь випадково чи навмисно не забратися й у наш час?