Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Ти маєш причини сумніватися в словах Штангельмайєра? — поцікавилася Шарлотта.— Він не найприємніший тип, але ж думка про те, щоб запобігти замаху на імператора, сама напрошується.

— Не дозволяй зовнішності ввести тебе в оману,— сказав Гумбольдт.— Він політик і скористається всіма можливими способами, щоб зміцнити свою владу. Я й гадки не маю, що він замислив, але будь певна, що він розповів нам тільки половину правди.

— Чому? — здивувався Оскар.— Смерть Вільгельма зачіпає його особисто, це зрозуміло. І нічого дивного, адже він був вихователем імператора з самого дитинства.

— Вихователем, який дошкуляв причіпками й третирував свого підопічного,— відповів Гумбольдт.— Не можу стверджувати, що він колись любив свого вихованця. Однак ми занадто далеко зайшли. Безглуздо вести розмови про причини, якщо ми не володіємо інформацією. Зараз потрібно бути обережними як ніколи. На щастя, Штангельмайєр повірив у те, що може не вистачити енергії.

— Що ти кажеш? — здивувалася Шарлотта.

Гумбольдт посміхнувся:

— Коли я казав, що нам потрібно стільки енергії, скільки цілому Берліну на рік, я в жодному разі не перебільшував. Просто я не розповідав, що ми вже знайшли таке джерело.

— Знайшли? — брови дівчини зметнулися вгору.— Що ти маєш на увазі?

Дослідник посміхнувся.

— Пізніше. Спочатку я представлю вам Пфефферкорна. Отут він і живе.

Вони проїхали по доріжці між двома заскленими виробничими спорудами, із труб яких валив густий дим.

Оранієнбург недарма називали Вогненною Землею. Ніде більше не було стільки фабрик, заводів, кузень, прокатних цехів, друкарських пресів і скляних майстерень. Скрізь щось довбали, били, фрезерували й пиляли. Шум стояв пекельний, але було в ньому й щось заспокійливе. Те, що робітники не страйкували, означало, що до них іще не дістався безлад.

Гумбольдт махнув у бік двоповерхового будинку з червоної цегли.

— Бачите? Там розташовується лабораторія.

— Будинок із дивними дверима? — Шарлотта з подивом уп’ялася на дугоподібні ворота, обвішані не менше ніж дюжиною замків. Ланцюги, засуви, навісні замки, замки із цифровим кодом,— це, скоріше, скидалося на музейну експозицію. Схоже, цей Пфефферкорн — людина не з довірливих.

— Овва… Ледве не забув. Ще дещо про Пфефферкорна,— Гумбольдт понизив голос.— Він трохи дивакуватий хлопець, але симпатичний. Якщо знати, як із ним поводитися, не буде жодних проблем. Він уже відсидів кілька місяців за те, що застосував фізичну силу до охоронців порядку. Він ненавидить інструкції, але найбільше не любить, коли йому дуже набридають. Не терпить цікавих журналістів, жебраків і всяких комівояжерів. Йому хочеться, щоб ніхто не заважав працювати, тому й перебрався в такий негостинний район. Шум машин, гуркіт і брязкіт — музика для його вух. Для нього немає нічого кращого. Розмовляти з ним не потрібно, хіба тільки якщо він сам запитає. Говоритиму я. Так, і останнє. Ніколи, ні за яких умов не можна дивитися йому в очі. Все зрозуміло? Добре, тоді можемо йти.

Шарлотта й Оскар зістрибнули на землю, і Гумбольдт прив’язав коней. Потім він став прямо перед дверима й смикнув за ланцюг, що висів праворуч, поряд із поштовою скринькою. Пролунав низький звук, схожий на гудок корабля.

Довго чекати не довелося. Динамік поряд із дверима захрипів, засичав і ожив.

— Хто там? Якщо комівояжери або діти, то краще забратися під три чорти. Я нічого не купую.

— Це я, Карл Фрідріх. Впустиш?

— Фріц? — І після короткої паузи: — Покажи своє обличчя!

Дослідник поклав підборіддя на нижню планку віконця. Шарлотта нечутно вимовила слово «Фріц» і посміхнулася. Оскар знизав плечима й посміхнувся їй у відповідь.

Віконце у дверях засвітилося, та так яскраво, що Шарлотті навіть довелося на мить замружити очі. Потім почувся шум замків, що відкриваються.

Двері трошки прочинили, і показалося неймовірне обличчя. Розпатлана борода, пухкі червоні щоки та плаский ніс із прожилками. Волосся спадало на чоло і майже закривало глибоко посаджені очі. З кошлатої шевелюри стирчало два вуха. Спочатку Шарлотта навіть подумала, що Пфефферкорн тримає мавпу, потім помітила окуляри. Перед ними стояв сам хазяїн. Двері відчинили ще трохи.

Дівчина ледве втрималася від сміху. Чоловік ледь діставав їй до підборіддя. У нього були надзвичайно широкі плечі й тонкі ніжки, занадто слабкі для масивної верхньої частини тіла.

Пфефферкорн, накульгуючи, вийшов за двері й недовірливо оглянув гостей.