Олександр Іванченко: Дорогами Маклая

— Що ж, — наморщив лоба губернатор, — якщо цей ваш острів і справді такий гарний, треба його добре обстежити. Ви не заперечуєте, якщо ми доручимо вам очолити експедицію?

Ван Боссе, звичайно, на це й розраховував, проте вів далі гру. Відповів, начебто розмірковуючи:

— Коли ви вважаєте мене гідним… Я був би радий, ваше превосходительство, але мій командир…

— Дурниця! — з вередливою сердитістю вельможі обірвав губернатор. Який, мовляв, там ще командир, перед тобою — генерал-губернатор! Його превосходительство вочевидь запалився. — Якірна стоянка для фрегата біля вашого острова знайдеться?

— Так, ваше превосходительство, бухти там чудові.

— Гаразд, підете на фрегаті.

Експедицію розвідників-аграрників було споряджено за всіма правилами. Зрозуміло, їх чекало розчарування. Але тільки не ван Боссе. Цього разу, залишаючи Комодо, він віз на Яву речовий доказ — десяток драконячих шкур і двох живих драконенят.

Світ був приголомшений.

Генерал-губернатор, одначе, загального захоплення не поділив. Коли йому доповіли про наслідки експедиції, він наказав розжалувати ван Боссе у рядові й звільнити з авіації без вихідної допомоги. За безпардонний обман влади.

Решту свого життя невдатний авіатор присвятив вивченню варанів Комодо. Помер він у 1938 році на острові Ява, у Богорі. На його могилі стоїть великий базальтовий камінь з цікавим написом:

ХЕНДРІК АРТУР МАРІЯ

ван БОССЕ

(16. V.1879 –3. ХІ.1938)

Авіатор — від невгасимої жаги пізнання;

мореплавець-самітник — через біду;

першовідкривач варанів остр. Комодо — також через біду;

лютеранин — за хрещенням;

ЗООЛОГ, ДОКТОР ПРИРОДНИЧИХ НАУК —

внаслідок обману,

аби не мати слави обманщика.

ПЕРОМ ЗЕМЛЯ ТОБІ!

Знижуючись, літак лягав у крутий віраж. Учепившись за кільце над лавкою, я припав до ілюмінатора. Так ось ти який, Комодо! Одразу весь як на долоні. Порізані ущелинами лисі гори, рівнинні переліски… З високості природа видається чахлою, на соковиту Яву Комодо зовсім не схожий. Начебто сюди, за екватор, закинули клаптик північного Марокко. На рівнинних місцинах тут і там поодинокі кущі пожухлої зелені, невеликі купки пальм. Біля підніжжя гір — бамбукові зарості. На схилах то чорнуваті осипи, то дрібні чагарники, як на горах Криму. І ніде жодної річечки. Одначе якісь джерела прісної води, звичайно, десь є, бо інакше тут не було б ніякої живності й людей.

На східній околиці острова до моря притулилися халупки — сільце. Берег там пологий і зелений, а за поселенням, з боку суходолу, пролягла широка чорна смуга — свіже згарище. Навмисне, мабуть, випалюють рослинність, щоб до села не підходили варани. Хоч для людей вони, кажуть, небезпеки не становлять. Ящір, привезений з Колі одо в Лондонський зоопарк, так звик до свого доглядача, що бігав за ним, як собака. На Комодо, проте, були випадки, коли зголоднілі варани нападали на людей і навіть забили одного хлопчика.

Дві-три хвилини, і літак, облетівши острів, заходить на нове коло. Земля все ближче. На одній галявинці — стадо якихось тварин. Ніби буйволи. Їх завезли сюди ще при ван Боссе, й вони страшенно розплодилися тут. І, звичайно, здичавіли.

Знову коло, ще коло. «Дакота» пролітає над самісінькими вершинами гір. Пілоти шукають, де приземлитися.

… Ми побачили його зразу, тільки-но літак торкнувся землі. Перше враження важко переказати. Кроків за сорок від морської коси, на яку капітан Сувондо посадив «дакоту», на піщаному березі стояло, звівши змієподібну голову, чудовисько, начебто випірнуло з глибини тисячоліть. Завдовжки воно було метрів зо три, в перетині, по центру звислого до землі черева, — понад метр. Брудно-бура луската шкіра на спині скидалася на щільну кольчугу. Здавалося, вона витесана з каменю. На непропорційно маленькій голові, там, де мали бути вуха й ніздрі, зяяли темні провали. Чудовисько стояло навпроти сонця, його крихітні очиці виблискували у відбитих променях, як два відполірованих жовтих ґудзики.

Мускуляста, в жорстких складках шия, широкі, як у амфібії, груди і міцні, вгрузлі в пісок, короткі лапи.

Літак анітрохи не злякав його. Великого, шалено ревучого сірого птаха ящір роздивлявся, здавалося, з цікавістю. Ліниво повів головою тільки тоді, коли вмовкли мотори. І знову застиг, наче бридка, витесана з каменю скульптура.

Я бігав від ілюмінатора до ілюмінатора і гарячково клацав затвором фотоапарата.

За рукав мене смикав Анді: