Олександр Іванченко: Дорогами Маклая

Ночував ван Боссе на деревах, але й там ніколи не почувався в безпеці. Він не раз бачив, як молоді ящери, дарма що зовні видавалися незграбними, видиралися, пустуючи, на гіллясті смоковиці так спритно, як звичайні ящірки.

Коли скінчилися патрони, а разом з ними й можливість добувати м'ясо, ван Боссе заходився споруджувати пліт. На це пішло кілька місяців. Адже інструментів усього лиш — кишеньковий ніж, а сухі стовбури бамбука, яким можна було довірити свою долю, — тверді, як залізо. До того ж на пліт годилися не повалені вітром бамбучини, майже завжди підгнилі, а не знівечений тлінню сухостій. Його треба було зрізати, обтяти, підігнати за розміром. І так обробити ні багато, ні мало — чотириста стовбурів. Саме така кількість бамбука, за розрахунками ван Боссе, потрібна була для його плоту — десять в'язанок по сорок стовбурів у кожній.

Міцно скріпивши ліанами в'язанки, авіатор сплів з бамбукових пагонів щось на зразок полотнищ для вітрила й тента, вистругав про всяк випадок весла і, повантаживши на пліт недозрілі кокосові горіхи й дикі банани, пустився в плавання — куди гнав вітер і тягла течія.

Можна тільки дивуватися, як він вижив. Південні моря, такі привабливі з борту океанського лайнера, насправді криють підступні несподіванки, особливо в тропічній смузі на схід від Індії. Саме тут зароджуються тайфуни і частіше, ніж у будь-якому іншому куточку земної кулі, лютують завжди несподівані, начебто виниклі з нічого, але неймовірної сили смерчі. Легеньке суденце або невеликий пліт ці грізні вихори здатні буквально угвинтити в небо. І ніколи не знаєш, де і в яку мить їх треба остерігатися. Мореплавцеві вони загрожують скрізь: і на відкритих водних просторах, і, здавалося б, у спокійних протоках.

Та південні моря страшні не лише цим. Найнебезпечніше тут сонце. На кожен квадратний сантиметр земної поверхні в тропіках воно посилає від 600 до 800 калорій тепла в день. Отже, людський організм щоденно дістає сотні тисяч калорій, і якщо він одразу не віддаватиме їх, то людина приречена. Вона гине від перегріву, як викинутий на берег дельфін, єдиний порятунок — безперервно потіти: кожен грам поту забирає з собою 585 калорій. Та це означає, що людське тіло повинне надзвичайно інтенсивно виділяти вологу, близько чотирьох літрів на добу, і, якщо втрати її постійно не поповнювати, смерть настане від обезводнення організму.

Окрім тих небагатьох випадків, коли в розставлені на плоту горіхові шкаралупи щастило зібрати трохи дощової води, ван Боссе доводилося пити тільки сік кокосових горіхів — по два горіхи на день, уранці та ввечері, і з'їдати не більше чотирьох бананів. Він не знав, скільки триватиме плавання, тому свої припаси намагався заощаджувати.

Навіть якщо в одному горісі 500 грамів соку, то це ще не чиста вода, її там не більше трьох чвертей. Отже, замість конче потрібних чотирьох літрів ван Боссе не випивав за добу й літра. При такому водному режимі під пекучим тропічним сонцем у нього за всіма перевіреними даними на сьому-восьму добу мала затуманитись свідомість, а ще через три-чотири дні його спіткала б смерть.

Ван Боссе витримав п'ятдесят сім днів! Коли його пліт нарешті прибило до великого острова Тімор, він зійшов на берег виснажений, ледве рухаючись. Здичавів і висох, як мумія, але розум у нього лишився ясним і здоров'я загалом не підупало. Йому був потрібен тільки відпочинок і нормальне харчування.

Я розповідаю про не так докладно тому, що не стань ван Боссе «тропічним феноменом», як його потім назвали в газетах, про варанів Комодо, мабуть, не знали б ще дуже довго. Хоч він усіх переконував, що вони існують, йому ніхто не вірив. Зате всі були захоплені його самотнім плаванням, і це несподівано принесло йому гучну славу. Але ван Боссе було прикро. Він ніяк не міг примиритися з думкою, що його, лейтенанта Королівських військово-повітряних сил Нідерландів, дворянина, вважають просто за фантазера, а може, навіть за брехуна.

І тут пішла на користь слава «феномена». З новоявленою знаменитістю зажадав познайомитися генерал-губернатор Нідерландської Ост-Індії. Ван Боссе запросили в губернаторський палац. «Ага, — подумав він, — цієї нагоди я не пропущу». І повів дипломатичну гру. Нічого не розповідаючи губернаторові про велетенських ящерів, він на всі лади став вихваляти «свій» безлюдний острів. Який там пречудовий клімат, природа, можливості для землеробства, рибальства, одне слово — рай земний, та й годі. Ось тільки дивно, що такий скарб знаходиться в самісінькому центрі однієї з найстаріших колоній Нідерландів, а про нього досі ніхто нічого не знав.